Запрошуємо до співпраці виконавців курсових та дипломних робіт на взаємовигідних умовах.

Подчинение Киевской митрополии Московскому патриархату

Увага до питання зміни юрисдикції Київської митрополії 1686 р. посилилася протягом останнього півтора десятка років, що пов’язано з актуалізацією з кінця 1980-х років питання про здобуття Православною Церквою в Україні статусу автокефальної.

Однією з найважливіших причин, що в подальшому посприяло приєднанню Української Церкви до Московської, було те, що, перебуваючи під владою Речі Посполитої, де контрреформаційні цілі втілювалися в політичну практику, переслідувалися некатолики, а православним християнам нав’язувалася унія, українські православні ієрархи не раз зверталися до православного московського царя й патріарха, сподіваючись знайти у них підтримку у своєму скрутному становищі. З цим погоджуються фактично всі історики, найголовніші з яких митрополит Іларіон Огієнко, Іван Власовський, Наталія Полонська-Василенко та ін.

Другим, не менш важливим поштовхом до церковного об’єднання, були Березневі статті Богдана Хмельницького 1654 р. І хоч мова тут йшла про політичне об’єднання, ситуація щодо Церкви за такого ходу подій не могла бути нейтральною. А на думку І. Власовського, так взагалі в історичних обставинах після Переяславської угоди Православна Церква в Україні не могла залишитися по відношенню до Московського Патріархату незалежною. Раніше чи пізніше повинна вона увійти в його юрисдикцію. Історія нам свідчить, що провідники Київської митрополії протягом тривалого часу стояли за збереження свого статусу в рамках Константинопольського Патріархату. Ця точка зору була висловлена під час переговорів з московським царем у липні 1654 р. під Смоленськом, де знаходилася ставка царя у військовому поході проти поляків. Оскільки церковне питання фактично не порушилось в березні 1654 р. , воно розглядалось окремо. Отже, посольство від київського духовенства було очолене Інокентієм Гізелем, ігуменом Николопустинського монастиря. Воно було прийняте царем 28 липня і вручило цареві грамоти від митрополита, підкріплені грамотами від гетьмана. Митрополит висловлював радість усих синів Малої Росії з приводу "нинішнього з’єднання”, виправдовувався за спротив при утвердженні царської твердині на церковних землях в Києві й висловив прохання підтвердити попередні права й привілеї митрополії. Найголовніше з прохань полягало в тому, щоб залишити Київську митрополію "при найзверхнішому нашому пастиреві Царгородському, до котрого нас і право Боже через св. Апостола Андрія і канони свв. Отців прилучили і совокупили”. Підпорядкування Царгороду трактувалося в ній як "корінь всих наших вольностей і прав”. Можна сказати, що в цих "статтях” викладалися засадничі позиції митрополита Сильвестра Косова та верхівки київського духовенства, що визначали статус Київської митрополії. Відповідь царя була промовистою: 11 серпня 1654 р. посольству були дані жалувані грамоти на митрополичі й монастирські маєтності. Відповідь на інші питання була відкладена до повернення царя до Москви. Без відповіді залишилися центральне питання, що стосувалися статусу Української Церкви.  

Ймовірно, що Москва сама чітко усвідомлювала, що церковне об’єднання не за горами. Про це свідчить той факт, що в Москві було надруковано тоді молитву царя та його родини до святих покровителів Московської церкви: "О еже престолу Киевскому соединитися с богопоставленным престолом Московским, и княжению Малороссийскому совокупитися с богохранимым Великороссийским царством”», а також подальші відверті нехтування Московською Церквою церковними канонами, коли вона втручалась у життя Київської митрополії як до власної адміністративної одиниці.

Після смерті митрополита Сильвестра Косова (13 квітня 1657 р. ), противника Переяславської угоди та підпорядкування Київської Церкви московській владі, Богдан Хмельницький сам призначив місцеблюстителем Київської митрополії чернігівського єпископа Лазаря Барановича. Проте гетьман не дочекався призначених ним виборів нового митрополита. Після його смерті Московський воєвода Бутурлін почав намовляти духовенство "всякими мерами за большим подкрепленьем, чтобы они великого государя милости поискали. . . и были бы под послушенством и благословением св. Никона, патриарха Московского” і щоб вони митрополита не обирали, а перше написали б про це цареві

Іван Виговський, ставши гетьманом, намагався до мінімуму зменшити вплив московських урядовців на перебіг виборів митрополита. Воєводі він заявив, що обрання має відбутися за давніми українськими звичаями, а не за царським наказом. Вибори нового митрополита відбулися 6 грудня 1657 р. Було обрано єпископа луцького Діонісія Балабана, кандидата гетьмана І. Виговського. Обрання й поставлення на Київську митрополичу кафедру Діонісія Балабана без благословення (і навіть повідомлення) московського патріарха свідчить про те, що в договірних статтях гетьмана Богдана Хмельницького, укладених у Москві в березні 1654 р. , не було статті про підпорядкування Української Церкви патріархові Московському.

Проте, Москва тиснула на гетьмана Виговського щоб він не виряджав посольства до Константинополя про затвердження на митрополії обраного Діонісія. У лютому 1658 р. окольничий дяк Б. Хитрово запитав новообраного митрополита, чи бив він чолом після виборів великому государеві та московському патріархові. Діонісій відповів, що "від початку святого хрещення” київські митрополити приймали благословення від Царгородських патріархів, "а без волі та благословення св. Константинопольського патріарха він благословення прийняти й посвятитися на Київську митрополію від св. Никона патріарха не сміє”, боячись прокляття з Царгорода.

Після падіння гетьмана І. Виговського й обрання гетьманом Юрія Хмельницького на Переяславській Раді 1659 р. князь Трубецкой провів постанову: "А митрополиту Киевскому, также и иным духовным Малыя России, быть под благословением св. Патриарха Московского и всея Великия и Малыя и Белыя России; а в права духовные св. Патриарх не буде вступати”. При цьому він посилався на те, що начебто ця стаття є однією з тих, що були дані ще гетьманові Богданові Хмельницькому в 1654 р. Це було явним підступом і підробкою правового оформлення результатів угод 1654 р. в Переяславі. Козацька ж старшина під час переговорів 1659 р. стояла на попередніх позиціях: "А митрополиту Киевскому и малороссийскому духовенству остаться под властью Константинопольского патриарха”. Характерно, що саме текст статей 1659 р. увійшов пізніше в «Повне зібрання законів Російської імперії» і сприймається як оригінал 1654 р. На цій раді 1659 р. були відсутні ієрархи Київської митрополії й тому вирішувати без них питання про підпорядкування їхньої митрополії йшло врозріз з церковним правом. Важливу роль у цій справі відіграли й зусилля ніжинського протопопа Максима Филимоновича, значною мірою завдяки якому, стаття про зверхність Московського патріарха над Київською митрополією була проведена. За цю послугу отець Максим був винагороджений Москвою: соболів на 500 рублів та 500 золотих червоних.

На основі "Статей”, у жовтні 1659 р. А. Трубецькой від імені московського уряду призначив чернігівського єпископа Лазаря Барановича місцеблюстителем Київської митрополії. Останній те призначення прийняв, хоча митрополича кафедра не була вакантною, а мала митрополита Діонісія, затвердженого на цій кафедрі царгородським патріархом Парфенієм. Отже, Москва, не вагаючись, порушила церковні канони, втрутившись у прерогативи Константинопольського патріарха.

1 2 3 4

Похожие работы