Запрошуємо до співпраці виконавців курсових та дипломних робіт на взаємовигідних умовах.

Подчинение Киевской митрополии Московскому патриархату

1661 р. Московський патріарх Пітирим рукопокладає вже згадуваного вище ніжинського протопопа Максима Филимоновича на єпископа Мстиславського і Могилівського та призначає його місцеблюстителем Київської кафедри. За таке, ясна річ, єпископа Мефодія Филимоновича (ім’я Максим було змінено на Мефодій при хіротонії) Константинопольський патріарх 1663 р. піддає анафемі, через що московське посольство з царською покаянною грамотою на руках ще перед ним виправдовувалось. Для нас важлива ця згадка через те, що станом на 1663 р. Москва в офіційному документі засвідчила, що територія Київської митрополії – це чужа канонічна область, яка підпорядкована Константинопольському патріарху, а не Московському, і будь-які дії на цій території московських ієрархів є грубим порушенням церковних канонів.

В розмові про приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату також не слід упускати одну важливу деталь. Мова йде про Андрусівське перемир’я 1667 р. , тобто про документ, який поклав кінець війні між Польщею та Московським Царством. Але важливо те, що внаслідок цього договору Україна просто опинилася розділеною на дві частини, відповідно у складі Московського Царства та Польщі. Далі, беремо до уваги Московський собор 1666-1667 рр. , на якому Чернігівську єпископію піднесено до статусу архиєпископії. Зроблено це з тією метою, щоб Чернігів став православним центром Лівобережжя в разі відходу Києва до Польщі на умовах того-таки Андрусівського миру. Якщо взяти до уваги це та все сказане вище, то ми чітко бачимо ряд послідовних та цілеспрямованих дій Москви щодо підпорядкування України, як політичного, так і церковного.

Безумовно, не можна не погодитись з Іваном Власовським, що Україна стала заручником церковно-політичних обставин і її приєднання було питанням часу, але, тим не менше, ми бачимо, що Москва активно сприяла прискоренню цього процесу.

Крапку в боротьбі за Київський престіл було поставлено 1685 р. , коли Москва для гетьмана Івана Самойловича видала грамоту-розпорядження про вибори київського митрополита без згоди Вселенського патріарха. Кандидатом став Луцький православний єпископ Святополк Гедеон-Четвертинський, який 1684 р. поселився на Лівобережжі, рятуючись від репресій польської влади та Й. Шумлянського. Річ в тім, що Київська кафедра була певний час без митрополита, а був місцеблюститель – Лазар Баранович. І вже збирались висвячувати на єпископа архимандрита Києво-Печерської Лаври – Інокентія Гізеля. Але цього не сталось через смерть останнього. І питання київського митрополита знову опинилось відкрититм. Москва звертається до Константинопольського патріарха Якова з проханням передати Київську кафедру під її юрисдикію, аргументовуючи це тим, що «1. Митрополія Київська «ще за часів батька їх учинилася» в «государській державі» (тобто в Московській)

2. На православ'я посягає «зрадник-уніат єпископ Шумлянський, який називає себе «блюстителем митрополії». 3. Патріарх Царгородський не може захищати митрополії, бо сам перебуває далеко та терпить бусурманське гоніння. 4. Сам гетьман, запорозька старшина і весь український народ «били чолом» про перенесення Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріарха». Не зважаючи на подарунки — 200 рублів і соболі — патріарх Яків відклав відповідь до наради з іншими патріархами.

Не чекаючи відповіді від патріарха, за погодженням царя та гетьмана, у Києві скликано Елекційний Собор 8 липня 1685 р. На Собор не приїхав владика Лазар Баранович і взагалі духовенства було зовсім мало, так що більшість Собору складали самі миряни. Такий склад Собору робив його неканонічним, а через те й ухвали його були неканонічні. Обрано було на митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського, хоч значна частина духовенства протестувала проти його кандидатури. Про це свідчить в своєму донесенні Москві гетьман І. Самойлович. Він, повідомляючи Москву про вибори, прохав зберегти права Української Церкви й скоріше просити Царгородського патріарха відступити Українську Церкву Москві, і нагадував, що Гедеон «взяв благословення (на Луцьку єпископію) від Царгородського патріарха і приніс присягу «ніколи не відступати від послушанія того Константинопольського престолу».

Незабаром після обрання Гедеона на митрополита духовенство зібралося на другий Собор, який оголосив Елекційний Собор незаконним. Він не мав права вирішувати справи про зміну юрисдикції Церкви, бо то є справа цілої Церкви, до того це питання не було в програмі Собору. Духовенство подало гетьманові свій протест такого змісту:

  1. Собор не мав права у відсутності представників духовенства, зокрема Лазаря Барановича, вирішувати питання про перехід Київської митрополії до іншої патріархії.
  2. Духовенство не мало права без «вибраного пастиря», змінювати юрисдикцію. До того ніхто — ні цар, ні гетьман — не примушували до такої зміни. Якщо ж самовільно вирішили змінити юрисдикцію, то це викличе клятву Царгородського патріарха.
  3. Відмовитися від патріарха, «віковічного свого пастиря і батька», духовенство зможе лише, якщо сам патріарх звільнить від послушенства йому, якщо власними очима побачить акт уступки.
  4. Треба взяти під увагу становище православних в Польщі: якщо буде зраджено Царгородського патріарха, їх примусять підкоритися папі.
  1. Українська земля зберегла чимало вольностей під Московською державою. Справедливо, щоб і духовенство мало свої вольности, суди і права. Цього ж не буде, якщо Київського митрополита урівняють з іншими московськими митрополитами.
1 2 3 4

Похожие работы