Запрошуємо до співпраці виконавців курсових та дипломних робіт на взаємовигідних умовах.

Подчинение Киевской митрополии Московскому патриархату

27 грудня 1686 року гетьманові Івану Самойловичу за успішне завершення справи підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії була направлена царська жалована грамота із золотим ланцюжком та двома діамантовими клейнодами. Відомо, що сподівання гетьмана, як і всього українського духовенства, виявилися марними. Не встиг М. Алєксєєв перетнути кордон, як Росія оголосила війну Туреччині і розпочала невдалі для неї воєнні дії (Кримський похід). У провалі компанії Москва звинуватила гетьмана Самойловича. Разом із старшим сином його арештували і відправили у Сибір до Тобольська, де екс-гетьман у 1687 році помер. Молодшого сина І. Самойловича стратили у Сівську.

Відносно українського духовенства та їхнього владики, то відразу ж після хіротонії в Москві, патріарх звелів Київському митрополитові носити білий клобук, подібно російським. 27 січня 1688 року митр. Гедеону наказувалося підписуватися «Митрополитом Київським, Галицьким і Малої Росії».

У 1687 році Москва, шляхом надання прав ставропігії, вилучила з-під влади митрополита Києво-Межигірський монастир. Наступного, 1688 р. , від української церкви відійшла Києво-Печерська Лавра, при тому Лавра оголошувалася першою архимандрією в Росії.

Послаблення влади Київського митрополита сприяло відходу від православ’я трьох західноукраїнських єпархій. На початку XVIII століття вони остаточно перейшли у лоно греко-католицької церкви. Під владою митрополита залишилася лише одна, власне митрополича, Київська єпархія. Лівобережна Чернігівська єпархія 10 квітня 1688 року також перейшла безпосередньо під управління Московського патріарха з правом іменуватися першою серед російських архиєпископій.

На цьому історія зміни юрисдикції Київської митрополії, тобто переходу її від номінальної залежності від Константинопольського Патріархату під реальну – Московського, завершується. Безумовно, можна вбачати причини цього виключно в тій політично-релігійній ситуації, в котрій опинилась тогочасна Україна. Але паралельно з цим ми бачимо, що Москва усіма правдами і неправдами сприяла цьому. Ще більше про те, що це був нищівний наступ Московії на Україну, як в політичному, так і в церковному розумінні, свідчить власне сама історія цього приєднання та подальше існування України в юрисдикції «братньої» Росії. Після цього царизм, не маючи ніяких зовнішніх та внутрішніх перешкод, не зустрічаючи жодного опору зі сторони українського духовенства і гетьманської влади, віроломно порушуючи обіцянки та зобов’язання, взявся за перетворення Київської митрополії, що уособлювала Українську Православну Церкву, в рядову, провінційну єпархію Російської Православної Церкви.

Тепер декілька слів про правочинність даного акту. Питання про неканонічність передачі Київської митрополії постало незабаром. Східне духовенство, незадоволене патріархом Діонісієм, скликало Собор і скинуло його 1687 р. з патріаршого престолу; одним із головних обвинувачень проти нього було те, що він неканонічно відступив Київську митрополію Москві. Також акт прилучення Київської Митрополії до Московської Церкви на практиці втратив правочинність з того моменту, коли було порушено хоча б одну з умов, на яких відбулося таке приєднання. А оскільки жодне з наведених вище положень не дотримано, то навіть формально цей акт приєднання втратив чинність ще до появи Томосу 1924 р. , який лише констатував реалії. Нагадаємо, що даний Томос є офіційним документом Вселенського Патріархату, наданий для Української Православної Церкви в Польщі, що визнає (а не надає!) її автокефалію, а також в цьому документі чітко прописано про визнання неканонічності акту 1686 р. та про визнання Московської Церкви в межах проголошення її Патріархату 1589 р. А на той час, зауважимо, Київська митрополія ще не входила в юрисдикцію Московської Церкви. Також це підтверджувалось в листі Вселенського патріарха Варфоломія до Московського Патріарха Алєксія ІІ 1991 р. , заявою архієпископа Скопельського Всеволода, представника Вселенського Патріарха Варфоломія, на зустрічі з Президентом України В. Ющенком у березні 2005 р.  

Кожна людина, якщо дивитись правді в очі, навіть не знаючи церковних канонів, із самої лише історії вже може дійти висновків, що в діях Москви по відношенню до приєднання Київської митрополії, нічого правочинного не було. Але крім таких історичних свідчень, акт 1686 р. порушує ще й церковні канони. Це 34-е Апостольське правило, що говорить «Єпископи кожного народу повинні знати першого поміж себе і шанувати його, як главу», а також 8-е правило ІІІ Вселенського Собору: «Хай ніхто з боголюбних єпископів не поширює владу на іншу єпархію, що давніше та спочатку не була під рукою його, чи його попередника. Але як хто поширив та силою яку єпархію приєднав собі, то нехай віддасть її, щоб не переступалися правила Отців, щоб не закрадалася, під видом священнодійства, пиха влади світської».

Про неканонічність даного акту, гадаю, зрозуміло. Але вважаю за необхідне зупинитись на ще одній деталі. В історіографії досить часто акт 1686 р. називають підкупом, симонією, продажем, хабарництвом та ін. через «200 золотих та три сорока соболів», які отримав Вселенський патріарх після видачі необхідних грамот. Якщо дивитись правді в очі, то не слід це вважати ціною продажу Київської митрополії, а доцільніше розцінювати всього лиш як протокольний подарунок, яким обмінюються офіційні делегації і сьогодні. Про це влучно висловились С. Савчук та Ю. Мулик-Луцик: «про продаж Української Церкви Москві можна говорити тільки в метафоричному значенні цього слова, оскільки це був «продаж» не за гроші, а за ціну політичних калькуляцій турецької влади у відношенні до Москви»

Тобто ця, відносно невелика, плата зіграла далеко не головну роль у вирішенні даного питання.

Отже, процес зміни юрисдикції Київської митрополії засвідчив слабкість аргументів церковного права перед натиском світської влади. Проте це не позбавляє нас права аналізу правочинності цієї політичної операції, не раз поставленої практикою церковно-політичних відносин під сумнів.


Джерела та література:

  1. Бурега В. В. Присоединение Киевской митрополии к Московскому Патриархату в 1686 году // Печерський Благовісник. Журнал Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. – К. : «Пролог», 2007. - № 1 (7) – С. 26-34.
  2. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви в чотирьох томах. – К. : 1998. – Т. 2. – 398 с.
  3. Дорошенко Д. / Передм. Оглоблина О. – Нарис історії України. – В 2 т. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. – Т. 2 – 381 с.
  4. Історія Православної Церкви в Україні: Збірка наукових праць. / За ред. П. Яроцького, С. Головащенка, В. Климова – К. : Четверта хвиля, 1997. – 292 с.
  5. Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква. Історико-канонічна декларація. – К. : Вид. відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2007. – 167 с.
  6. Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. – Мюнхен, 1964. – 127 с.
  7. Харишин М. В. Історія підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату: Монографія. – К. : Вентурі, 1995. – 176 с.
1 2 3 4

Похожие работы