Аденоми гіпофіза - методи лікування

атомної бомби в Хіросімі й Нагасакі, показали підвищену захворюваність на доброякісні і злоякісні пухлини порівняно із загальною популяцією. Проте в жодному з цих досліджень не здійснювали аналізу захворюваності на аденоми гіпофізa.  

 

Класифікація і діагностика аденом гіпофіза

На сьогодні розроблено низку класифікацій аденом гіпофіза. Проте найбільш повною слід вважати останню редакцію класифікації новоутворень аденогіпофізa ВООЗ, запропоновану K. Kovacs і співавт. у 1996 році, в основу якої покладено систематитизацію пухлин за п'ятьма критеріями (рівнями) та всіх елементів, необхідних для встановлення точного діагнозу, планування раціонального лікування і прогнозу.

Клінічні прояви пухлини гіпофіза зумовлені її мас-ефектом на навколишні структури та гормональною активністю. Донедавна відсутність секреторної активності аденоми пояснювали її хромофобністю під час забарвлення гематоксиліном та еозином. Однак застосування імуногістологічних методик дослідження дало змогу виявити у клітинах більшості цих пухлин секреторні гранули. До дійсно несекретуючих пухлин можна віднести лише онкоцитоми.  

Ще донедавна основними методами обстеження хворих із аденомами гіпофіза вважалися рентгенографія турецького сідла й каротидна ангіографія. Широке застосування КТ і МРТ дали змогу лікарям отримувати значно більше інформації про пухлини й у більшості випадків відмовитися від ангіографії.

Під час планування хірургічного лікування аденом гіпофіза необхідно точно визначити поширення та обриси пухлини, її взаємозв'язки з навколишніми анатомічними структурами, з'ясувати її внутрішні особливості (наявність кісти, крововилив у пухлину та ін. ).

 

Консервативна терапія і оперативне втручання: за і проти

Сучасний стан проблеми лікування аденом гіпофіза характеризується значним розширенням методів впливу на ці новоутворення. Крім хірургічного методу, який, безперечно, залишається пріоритетним під час лікування цієї патології, значний прогрес досягнуто як у медикаментозній терапії аденом гіпофіза, так і в методиках впливу на пухлину іонізуючим опроміненням. Консервативну терапію насамперед застосовують щодо аденом гіпофіза з різною гормональною активністю на ендокринній стадії захворювання

Для лікування пролактинсекретуючих аденом гіпофіза широко використовують агоністи дофаміну. На сьогодні лікування ендоселярних та мікроаденом гіпофіза, що секретують пролактин, практично повністю охоплено медикаментозною терапією, а хірургічне лікування таких пухлин застосовують лише за неефективності або непереносимості агоністів дофаміну. Для лікування СТГ-секретуючих аденом гіпофіза використовують соматостатин та його аналоги, а також бромкриптин, особливо в разі змішаних аденом (пролактосоматотропіномах).

Медикаментозну терапію СТГ- та пролактинсекретуючих аденом гіпофіза можна застосовувати і як підготовку до операції з метою зменшення розмірів пухлини та складової частини комплексного лікування великих за розміром аденом гіпофіза. Консервативне лікування хвороби Іценка-Кушинга та синдрому Нельсона за наявності АКТГ-секретуючих пухлин обмежене й переважно складається з симптоматичного та елементів патогенетичного лікування з метою блокування синтезу стероїдів у наднирниках.  

Ера хіpургії пухлин гіпофізa починає свій відлік з 1906 р. , коли V. Нorsley виконав першу транскраніальну нейрохірургічну операцію з приводу цієї патології. Через рік Schloffer запропонував боковий назальний підхід. Субназальний доступ уперше застосував Kanavel (1909), а Hirsch (1909) розробив назальний доступ із підслизовою резекцією носової перетинки. Нalstead (1910) використовував транссфеноїдальний доступ із розсіченням верхньої губи і ясен. Однак значна кількість ускладнень (назальна лікворея, менінгоенцефаліт) змусила нейрохірургів відмовитися від екстракраніальних хірургічних доступів до гіпофізa. Протягом майже 40 років пухлини гіпофіза оперували лише транскраніально.  

Поглиблення знань із мікроанатомії ділянки турецького сідла, успіхи нейроендокринологічних досліджень гіпоталамо-гіпофізарних взаємозв'язків, запровадження в практику хірургічної оптики, розвиток мікрохірургічного інструментарію, поява антибіотиків і застосування кортикостероїдів створили сприятливі умови для повернення в практику транссфеноїдального підходу. В 1958 р. Guiot у Парижі, а в 1965 р. Hardy

1 2 3

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні