Адміністративний договір - необхідність впровадження

Адміністративний договір:  необхідність впровадження

Зараз, коли в Україні йде незворотний процес становлення її як демократичної, соціальної, правової держави, а дія принципу верховенства права торкнулася сфер усіх правовідносин, неабияке значення набувають угоди (договори), що укладаються як фізичними, так і юридичними особами. Ці договори можуть бути як приватноправовими, так і публічно-правовими.

Так, частиною другою статті 143 Конституції України [1] до повноважень обласних та районних рад віднесено, зокрема, затвердження та контроль за виконанням районних і обласних бюджетів, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм.

Частина п’ята статті 35 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” передбачає, що “для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи та організації” [2].

Що ж це за договори, які укладаються органами державної влади, державного управління, місцевого самоврядування між собою та фізичними і юридичними особами?

Відповідь на це питання міститься в пункті 7 статті 3 проекту Адміністративного процесуального кодексу України, який прийнято парламентом 20 червня 2003 р. в першому читанні, де зазначено: “Адміністративний договір – дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права і обов‘язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб‘єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди” [3]. Таким чином можна дійти висновку, що договір, який застосовується у публічно-правових відносинах, буде називатися адміністративним договором.  

Адміністративні договори найчастіше мають нормативний характер, що пояснюється їх публічно-правовою природою і функціональним призначенням. Вони укладаються в публічних інтересах, а їхня цільова спрямованість – це досягнення загального блага. Ці договори містять правила поведінки не тільки і не стільки безпосередніх учасників угоди, скільки інших колективних і індивідуальних суб’єктів. Таким чином, адміністративний (нормативний) договір не обмежується дією у системі сторін, що домовляються, а має зовнішнє юридичне вираження

Він передбачає існування суворої формальної процедури укладання і спеціальний порядок вирішення спорів та конфліктів, пов’язаних з їх виконанням, а також неможливість в односторонньому порядку зміни або відмови від виконання договірних умов (форс-мажорні норми тут не застосовуються). Крім того, на відміну від індивідуальних договорів, зміст яких є комерційною таємницею, для нормативного договору характерне його офіційне оприлюднення.

Варто погодитися, що адміністративний договір – це нове і ще недостатньо осмислене явище тому, що сама природа державного управління припускає імперативність односторонніх юридично-владних волевиявлень, оскільки договірні зв'язки виходять з рівності їх учасників. А незаперечним стримуючим фактором його розвитку є відсутність у законодавстві України форм правового регулювання публічно-правового договору, фактична відсутність публікацій стосовно досвіду іноземних держав з цього питання.

Як приклад такої ситуації є виступи народних депутатів України під час обговорення проекту АПК України 20 червня 2003 р. , що хоча і мали схвальний характер про сам проект, проте були висловлені сумніви щодо доцільності впровадження в життя українського суспільства адміністративного договору.

Так, народний депутат України  Є. О. Гірник ставить питання щодо доцільності такого договору, тобто в плані: що він, власне, собою являє? [4]. Народний депутат України Ю. А. Кармазін взагалі відкидає таке поняття, як адміністративний договір, мотивуючи це

1 2 3 4 5 6 7