Деякі аспекти українсько-польських відносин у роки Другої світової війни
По-перше, з точки зору ставлення польської сторони до створення держави та приналежності до неї західних земель України (польська сторона називає цю територію – Східна Малопольща, Волинь та Полісся). Основним об’єктом суперечностей у цьому питанні були діаметрально протилежні позиції сторін щодо західних земель України, а отже, східних кордонів Польщі.
По-друге, для припинення українсько-польського протистояння та нормалізації взаємин в українській політичній думці з’ясовувалися його причини та шляхи подолання в конкретних обставинах війни. Пропонувалося, зокрема, перенести розв’язання найбільш болючих питань на післявоєнний період.
По-третє, з метою створення спільного фронту двох народів у боротьбі проти окупантів – Німеччини і СРСР – в українській політичній думці стверджувалось, особливо на завершальному етапі війни, що лише спільна боротьба проти двох імперських потуг може забезпечити справжню державну незалежність.
В українській політичній думці домінувала позиція ОУН, оскільки від кінця 1939 р. були відсутні лівиця, центр, поміркована правиця, що сприяло в основному однобічному тлумаченню польського питання. Поряд з тим існували ліберально-демократична і прокомуністична течії.
Слід зазначити, що серед оунівців тоді не було одностайності у підході до українсько-польських взаємин. Так, ревізіоністська течія, очолювана І. Мітрингою, вбачаючи у визвольному русі польського народу важливий фактор у війні у Східній Європі, вже на Другому Надзвичайному Великому Зборі у Кракові (квітень 1941 р. ) рекомендувала не лише рахуватися з ним, а й досягти порозуміння і співробітництва як проти Німеччини, так і проти СРСР. На засіданні т. зв. секції справ міжнародної політики Мітринга негативно зустрів слова представника берлінської групи бандерівців про те, що “до цього часу наша діяльність була слабкою, оскільки ми всюди шукали приятелів, а тепер зрозуміло, що місце України в “новій Європі” ”.
Критикуючи таку позицію, І
На тодішню позицію оунівців певною мірою проливає світло виступ представника польського підпілля із західноукраїнських земель на конференції вищих офіцерів Речіпосполитої в еміграції, що відбулася 29 травня – 2 червня 1940 р. у Бєлграді: “Ставлення українців до польської справи вороже, – заявив він. – Вони сподіваються на створення у тій чи іншій формі самостійної України. На фоні розчарування у більшовиках наступив виразний поворот у напрямку німців. На федерацію з Польщею йти не хочуть. Мають претензії до польського уряду: “Польський уряд навіть у тій трагічній ситуації, в якій опинилися поляки і українці, не знайшов для нас… теплих слів” ”.
Деякі надії уряд В. Сікорського покладав на петлюрівську еміграцію в Парижі. Вона засудила напад Німеччини на Польщу і підтримала політичні чинники останньої. Проте, як відомо, вплив уенерівців в тодішньому українському визвольному русі був майже непомітним. До того ж, дехто з них виявляв пропольські симпатії явно неохоче, лише тому, що перебував на території польського союзника – Франції. Після її капітуляції сподівання польських керівників на підтримку з боку петлюрівців відпали.
Певну роль у налагодженні тоді контактів між представниками польського еміграційного уряду у Лондоні, антинімецького й антикомуністичного підпілля з українськими політичними силами національно-державницької орієнтації відіграв глава Української Греко-Католицької Церкви митрополит А. Шептицький. Митрополича палата була якийсь час “поштовою скринькою”, де обидві сторони складали свої листи