Деякі аспекти українсько-польських відносин у роки Другої світової війни
Після цієї конференції були відновлені контакти між польським та українським підпіллями. Як свідчать спогади учасника переговорів З. Матли, поляки першими висловили бажання продовжити переговори. Контакти було встановлено за згодою митрополита А. Шептицького, який займав антинацистську позицію і, як далекоглядний політик, страхував майбутнє УГКЦ, не виключаючи можливості входження західноукраїнських земель до складу Польщі після війни. Переговори відбулися у Львові весною і літом, а також зимою 1942 р. у Варшаві. Як попередню умову українсько-польської співпраці ОУН-СД вимагала від лондонського еміграційного уряду публічної заяви про принципове визнання права українців на незалежну державу в межах української етнографічної території. Вона також зажадала від уряду В. Сікорського, щоб він поінформував про домагання українців своїх західних союзників і вимагав від них і “представити це своїм західним союзникам, домагаючись від них аналогічної декларації”.
Проводячи переговори у жовтні 1942 р. закликаючи до узгодження спільної антинімецької платформи, діяч ОУН В. Охримович підкреслив, що суперечка про кордон не повинна стати принциповою перешкодою для порозуміння, оскільки вона може вирішитися після війни, хоча українці ніколи не відступлять від лінії Сяну і Бугу
В іншому випадку, на жовтневих переговорах 1942 р. , українська сторона висувала таку можливість розв’язки ситуації в українсько-польських відносинах: “…Прийшла хвилина, коли Польща може повернути свої західні кордони, які запропастила була, та перенести їх аж по Одер… На підставі болючого власного досвіду займаємо до німців вороже становище… Перед слов’янськими народами лежить важливе завдання, але Польща мусить пересунути свої східні кордони в ім’я справедливості та рівності. У взаємовідносинах між слов’янськими народами треба прийняти засади етнографічної більшості на даному терені. Так, як поляки слушно домагаються Сілезії, хоч міста там є в більшості опановані німцями, то ж така сама засада мусить панувати на Сході – в Галичині чи на Волині, – поминаючи різні історичні аргументи…”.
На цю пропозицію коментар польської сторони до лондонського уряду був таким: “З того видно, що експансія ОУН у Галичині та на Волині, східних землях Речіпосполитої є незмінним політичним чинником та глибоко обдуманим елементом цілої доктрини ОУН”.
Слід зазначити, що з свого боку поляки – учасники переговорів намагалися схилити партнерів до співпраці.
Внаслідок непоступливості з обох сторін переговори були перервані, хоча, як підкреслював у своєму рапорті С. Грот-Ровецький, представники ОУН-СД погоджувались укласти угоду про військову і пропагандистську співпрацю проти СРСР та Німеччини. Прагнучи зрозуміти позицію поляків на переговорах, український діяч В. Левенко зазначав: “У Польщі русофільських настроїв не було. Тут радше панувало антиросійське направлення. Однак до тверезої оцінки ситуації не допускали паморочні мрії про новий Андрусів чи Ригу, тобто про поділ з Росією українських земель і спільне панування над ними”. Даючи оцінку польській політиці стосовно територій, включених до складу польської держави, В. Левенко продовжував: “Слабким місцем польських антибільшовицьких сил є їхні імперіалістичні зазіхання на українські, білоруські і литовські землі. Поляки вже кількакратно в своїй історії заплатили за таку політику своєю державністю. Однак не зробили після цього належних висновків