Громадська думка і влада
Деякі дослідники громадської думки подеколи вживають у таких шкалах «Швидше довіряю». Це, м'яко кажучи, не зовсім коректно з погляду філології, оскільки в український мові фразеологічна словосполучуваність слова «швидше» пов'язана суто з фізичним рухом.
«Важко відповісти», «Важко сказати», «Не знаю». Невід'ємною складовою набору варіантів відповіді переважної більшості запитань в опитувальниках є таке - «Важко відповісти», «Важко сказати» або «Не знаю». Вживання того чи іншого з цих варіантів залежить від змістового контексту запитання. Це міркування підтверджується й результатами опитування експертів, яке було проведене автором. Але це має стати предметом окремої розмови, тому обмежусь найзагальнішими зауваженнями: вживання однієї з цих трьох варіацій, на мою думку, набуває певного значення у ситуації, коли опитувальник передбачається використовувати для анкетування. У випадку інтерв'ювання, коли автори інструментарію передбачають подібну позицію, але виключно для того, щоб у разі потреби її застосував інтерв'юер, а для респондента вона має залишатися «не озвученою», вибір тієї чи іншої варіації втрачає практичне значення. Тут під час вибору ліпше виходити з принципу стандартизації вербального позначення цієї позиції не тільки в даному опитувальнику, а загалом у практиці роботи соціологічної служби, яка для реалізації польового етапу залучає певну опитувальну мережу. «Не знаю такого». Коли у зверненні до респондентів йдеться про політичних діячів, то часто-густо виявляється, що низка імен їм взагалі невідома. У зв'язку з цим можна навести досить характерний приклад. Під час читання спецкурсу студентам факультету соціології з'ясувалося, що певній частині старшокурсників невідомі імена від одного до трьох з числа провідних політичних або державних діячів України, хоча усі вони, так би мовити, «на слуху». Що ж тоді вимагати від пересічного респондента з «глибинки»? Через це, мабуть, і використовується такий варіант відповіді, якщо не застосовується попередня «фільтрація» опитуваних. Але водночас із цим постають інші методичні проблеми, пов'язані з подальшим аналізом даних. Як такі відповіді мають враховуватись? Яку вагу належить надавати таким варіантам під час підрахунків середньозважених? Відповідь на порушені запитання не така вже й проста, що може призводити до хибних висновків. Якщо виходити з позиції, що довіра певною мірою є ступінь уваги до політичного діяча, то перебування того чи іншого політика поза цією увагою дозволяє надавати цій позиції вагу «О». У такому разі потреба в наявності такої позиції у шкалі оцінок довіри вбачається недоцільною.
«Наскільки довіряю, настільки й не довіряю» або «Важко сказати, довіряю чи ні»