Хвороба Меньєра

План

Історична довідка

Етіологія і патогенез хвороби Меньєра

Статистичні дані.

Паталогоанатомічна картина хвороби.

Клінічна картина.

Клінічні форми хвороби Меньєра

Лікування.

Невідкладна медична допомога під час нападу хвороби Меньєра

Хірургічне лікування.

Використана література

Історична довідка

Хвороба Меньєра як самостійне захворювання існує понад 140 років. Воно стало відомим після того, як у 1861 році французький лікар-сурдоотіатр Проспер Меньєр опублікував 4 статті в Паризькій медичній газеті. Вони були присвячені невідомому на той час захворюванню.

У 1861 році П. Меньєр зробив доповідь у Французській Медичній Академії "Про особливий вид тяжкої глухоти, яка залежить від ураження внутрішнього вуха", в якій наводить результати багаторічних клінічних спостережень даного захворювання за період 1842 - 1861 рр.

Відкрита автором хвороба характеризувалася трьома основними ознаками: 1. Наявність тріади симптомів: а) вушний шум і зниження слуху; б) головокружіння і атаксія; в) вегетативні розлади (нудота, блювання, блідість шкіри обличчя, холодний піт).  

2. Відсутність гнійної патології у середньому вусі і органічних захворювань головного мозку та його оболонок.  

3. Локалізація патологічного процесу у вушному лабіринті.

У 1865 році нова хвороба була названа іменем Меньєра і стала самостійною нозологічною формою.

До цього часу перед практичними лікарями постає питання, в яких випадках відповідну симптоматику трактувати хворобою Меньєра чи синдромом Меньєра ? Сучасні англомовні автори (K

Lee та ін. ) вважають, що термін "хвороба Меньєра" доцільно вживати у тих випадках, коли етіологія хвороби невідома. Якщо подібні симптоми є наслідком якогось захворювання (вертебро-базилярна недостатність, післятравматична енцефалопатія тощо), то говорять про "синдром Меньєра" (О. О. Кіцера, 2008).

  Етіологія і патогенез хвороби Меньєра

Досі етіологія хвороби Меньєра залишається невідомою. Серед великої кількості теорій щодо етіології та патогенезу хвороби Меньєра можна виділити дві великі групи гіпотез, які базуються на факті існування ендолімфатичного гідропсу (водянки лабіринту).

Перша група теорій визнає провідну роль факторів загального характеру або за змінами в окремих відділах ЦНС: алергія, порушення водно-електролітного обміну, тромбоутворення, імунні, автоімунні процеси, інфекція, недостатність ендокринної системи, ураження слухових і вестибулярних ядер стовбура мозку тощо.

Друга група визнає основну роль локальних змін у внутрішньому вусі: судинні порушення в лабіринті (судинна теорія - спазм артеріол, розширення капілярів і вен, підвищення внутрішньолабіринтного тиску), порушення механізмів продукції та всмоктування ендолімфи (резорбційна теорія), ембріогенетичні зміни лабіринту.

І. Б. Солдатов (2000) вважає, що одним із факторів, які сприяють порушенню гомеостазу внутрішнього вуха в разі хвороби Меньєра, є зміни активності апудоцитів - клітин лабіринту, які продукують гормони (біогенні аміни, пептидні гормони).

Нині більшість дослідників даної проблеми вважають, що основним патогенетичним фактором захворювання є дисфункція вегетативної інервації судин внутрішнього вуха і порушення обміну ацетилхоліну (М. С. Плужников і співавт. )

Статистичні дані.  Існують різні і взаємопротилежні відомості щодо частоти хвороби Меньєра. Одні автори стверджують, що це захворювання є досить рідкісним, інші - навпаки, вважають

1 2 3 4 5 6