Канонізація святих у Православній церкві

підставу вірити в заступництво цієї особи, тому віруючі можуть із надією звертатися до неї. Якраз із цією метою ім'я святого згадують у багатьох моментах Божественної літургії, а інколи твориться для нього й святочний день. Входячи в літургійний круг, образ канонізованого святого набуває, згідно з характером цілої православної літургії, значення реального символу. Канонізовані святі є типами-представниками безконечної кількості святих, знаних і незнаних членів Небесної Церкви, яких вони репрезентують реально. Оглядаючи їхні ікони, писані чи то пензлем, чи пером (твори гаґіографів) — оглядаємо Небесну Церкву. Звертаючись до святих, православний християнин відчуває, що він молиться з цілою Церквою, і це наповнює його почуттям радості й внутрішнього спокою.

Звичайно, було б помилково думати, що Православна християнська церква звертається до святих, як до якихось богів. Ні, Церква звертається до святих як до вірних слуг і друзів Божих. А про силу заступництва праведника чітко сказано у Святому Письмі: «Дуже могутня ревна молитва праведного» (Як. 5, 16). Отже, до святих звертаємося лише як до молитовних посередників, просячи їх долучити й свої молитви до наших.

Звертання до святих є практичним наслідком апостольської науки про соборність Церкви й причастя святих. Християнин рятує свою душу, молячись за спасення всіх і за допомогою молитви за всіх. Ця думка, яка одухотворює ціле православне літургійне життя, була формально висловлена в XIX ст. О. Хом'яковим у таких словах: губимось ми поодинці, як індивіди, але рятуємося разом, соборно. Ідея «реверсивності», тобто передачі заслуг святих є чужою для православної християнської теології. Причастя святих — це взаємне піклування й молитовне заступництво одних за інших

Канонізовані святі для православного християнина є духовною родиною, присутність якої, особливо у Божім Храмі, творить атмосферу теплоти й радості.

Критерії канонізації

Православна християнська традиція, провадячи процес канонізації тієї чи тієї особи, враховує певні зовнішні ознаки. Ці ознаки, однак, не є непомильними. Одна тільки святість Церкви як такої, тобто перебування в ній Святого Духа, гарантують остаточну точність її рішень. Все ж таки певні зовнішні ознаки є вказівками для церковної інтуїції. Серед них подвиг, чуда та, у деяких випадках, фізичний стан тіла після смерті.

Подвиг. Подвиг — це моральний і духовий героїзм. Подвижник — це герой боротьби за досконалість, герой боротьби із гріхом. Правда, кожен християнин покликаний до подвигу. Але там, де інші змагаються й трудяться кволо, святий змагається й трудиться героїчно.

Православне християнство не розрізнює мораль на світську й монастирську. Кожен християнин має прагнути бути монахом і аскетом у серці своїм. Церква всіх однаково закликає на дорогу досконалості, але вона дивиться на справу реально, знає, що лише невеликоій кількості душ дано бути попереду. Ці люди, що своєю героїчною любов'ю до Господа підносяться понад звичайний рівень людства, і є подвижниками, святими.

Духовий подвиг святого не є обов'язково монастирсько-аскетичний, хоча, треба наголосити, чернечі обіти чистоти, бідності та послуху є прекрасним взірцем у змаганні до досконалості, у наслідуванні Христа. До сонму святих, здебільшого монахів, зараховано також і, так би мовити, «працівників цього світу»: царів, князів, воїнів, звичайних чоловіків і жінок, матерів і дітей, юнаків і дівчат.

1 2 3 4 5

Схожі роботи