Князь і ріст князівської влади

Князь і ріст князівської влади

З огляду літератури про політичний устрій Київської Русі ми бачимо, що найбільші вагання виявились у розв’язанні питання про князівську владу. Тут усе спірне, все було предметом жвавої дискусії. Одні, як Ключевський, називали князя найманим військовим сторожем, що приходив і скоро відходив, був політичною випадковістю для землі, блукаючою кометою. Другі, як Сергеєвич, визнавали князя народною владою, бо народ становив головну силу князів. Неважко бачити, що до питання про роль і значення князівської; влади підходили догматично, не відзначаючи тих змін, які повинні були виявитись за більш ніж трьохсотлітній період історії Київської держави.

Характеристику князя, засновану на даних XII ст. , автоматично переносили на князя X ст. Питання про обсяг і характер князівської влади дуже часто розв’язували на основі принципів буржуазного державного права.

З огляду літератури легко встановити, що питання про князя XI — XII ст. як про феодального монарха взагалі ніхто серйозно не ставив. Тільки М. М. Покровський зробив спробу розглядати князя як представника феодальної влади. Але, як ми вже згадували, прийнявши хибну думку Ключевського про характер городових волостей, він мусив допустити антиномію: найманий сторож у місті, князь був хазяїном-вотчинником на селі. А, головне, в пізніших своїх працях — «Очерки по истории русской культуры» і «Русская история в сжатом очерке» — M. M

Покровський не тільки не розвинув правильної думки про князя як представника феодальної влади, але, недооцінюючи глибини й широти феодального процесу, почав називати князів ватажками банд работорговців. Ряд неправильних поглядів висловив M. M. Покровський і в питанні про походження, обсяг і характер князівської влади.

В наше завдання не входить докладне дослідження князівської влади. Ми головним чином скажемо про князя XI — XII ст. як про феодального монарха, звернувши увагу: 1) на класову суть князівської влади, 2) на розвиток князівської влади як влади феодального монарха.

1. Зараз немає особливої потреби докладно обґрунтовувати твердження, що князівська влада почала перетворюватись у владу феодальну, що князь став представником і охоронцем феодальних груп, що князь був першим феодалом у своєму князівстві. Літопис високо цінує князів, які погоджують свою діяльність з дружиною. Ідеал феодального князя — Володимир Мономах, «думу» з дружиною вважає основним князівським обов’язком.

І навпаки, літопис засуджує князів, які не погоджують своєї діяльності з вказівками керівної верхівки феодального суспільства.

Про кн. Всеволода, до якого літопис 19 ставиться з певним пієтетом, він, проте, спеціально відзначає: «В сих печали всташа и недузи ему и приспеваше старость к сим; и нача любити смысл уных, свет творя c ними; си же начаша заводити и, негодовати дружины своея первыя и людем не доходити княже правды, начаша ти унии грабити, людий продавати, сему не ведущу в болезнех своих». Легковажну підступність Святополка Ізяславича до половців літописець пояснює тим, що він зробив це «не здумав c болшею дружиной отнею и стрыя своего, совет створи c пришедшими c ним».

Князі не тільки повинні були погоджувати свою діяльність з дружиною, але притягати й ті групи

1 2 3 4 5