Механізм вогнепального поранення
Механізм вогнепального поранення
Рани від вогнепальної зброї мають характерні риси. Це, передусім, тяжка загальна реакція організму і часті ускладнення таких ран гнійними і гнильними процесами, загоєння їх затягувалося на довгі терміни, летальні наслідки спостерігалися частіше, ніж від поранень холодною зброєю.
Несприятливий перебіг ранового процесу при вогнепальних пораненнях був особливо чітко помітним, якщо в ході бойових дій одночасно зустрічалися рани як від холодної, так і від вогнепальної зброї.
Тяжкий перебіг вогнепальних ран пояснювали різноманітними теоріями. Раніше припускалося, що у разі вогнепальних поранень разом із снарядом, що ранить, у рану потрапляють часточки пороху, які отруюють тканини в зоні ранового каналу (Віго). Ця теорія була спростована французьким хірургом Амбруазом Паре.
Пізніше пропонувалося багато інших теорій щодо цього питання, які нині мають лише історичний інтерес.
Так, свого часу існувала теорія опіку, яка пояснює особливості перебігу вогнепальних ран тим, що куля під час проходження крізь тканини внаслідок перетворення механічної енергії на теплову нагрівається, спричинюючи опік тканин. Згодом багато авторів експериментально довели, що температура кулі під час проходження крізь тканини підвищується незначно і не може спричинити опіку тканин, які оточують рановий канал.
Теорія, що пояснює особливості вогнепальної рани розбризкуванням розплавленої свинцевої кулі при ушкодженні кістки (Ріхтер), була спростована після появи куль, вкритих оболонкою.
Теорія повітряної контузії (Мельзенс), за якою вважалося, що основні руйнації тканин завдаються проникненням у рану стиснутого повітря, також проіснувала недовго. Було доведено, що повітряні потоки, зокрема порохові гази, чинять вплив тільки при пострілах впритул.
Особливе місце належить теоріям, які грунтуються на спостереженнях за дією вогнепального снаряда в тканинах. Це теорія неправильного обертання (Фогель) і деформації кулі (Делорм і Шавасс). Російські хірурги (Є. В. Павлов, В. А
Наприкінці минулого сторіччя виникла теорія гідравлічної дії. Родоначальником її є Буш, але остаточно вона була сформульована Кохером, Регером і Брунсом. За цією теорією, під час проникнення снаряду, що ранить, у живі тканини в них виникають умови, як у гідравлічному пресі, де поршень, рухаючись, створює в рідині тиск, який передається стінкам циліндра за законом Паскаля в усі сторони з однаковою силою.
Прихильники цієї теорії пояснювали гідравлічним ефектом надзвичайно великі руйнації внутрішніх органів при незначному вхідному отворі, що характерно для порожнинних поранень. Разом із гідравлічним тиском великого значення надавали калібру й швидкості снаряда, що ранить.
Проти гідравлічної теорії механізму ушкодження при вогнепальних пораненнях виступило багато російських хірургів (Є. В. Павлов, В. А. Тіле й ін. ). Вони переконливо довели неспроможність цієї теорії, оскільки руйнації тканин по мірі просування крізь них снаряда стають все більшими, тимчасом як за законами гідравлічної теорії вони мали б розповсюджуватися рівномірно.
Наприкінці XIX ст. майже одночасно були сформульовані теорія ударної дії (В. А. Тіле) і гідродинамічна теорія (Колер і Шьорнінг) механізму утворення вогнепальної рани. Сьогодні деякі автори схильні