Мюнхенська змова

народного фронту в Іспанії, що перемогли в лютому на виборах, спалахнув заколот Франко. У листопаду 1936 року Німеччина і Японія, що незабаром напала на Китай, підписали “Антикомінтернівський пакт”, а через рік до нього приєдналася Італія. Приведені приклади з життя свідчили про наближення нового світового збройного зіткнення.

7 березня 1936 р. Німеччина увела війська в Рейнську демілітаризовану зону, лицемірно супроводивши порушення Версальського і Локарнского договорів заявою про свої мирні наміри і пропозицію про укладення двосторонніх пактів про ненапад із сусідами. Англія, а слідом за нею і Франція відмовилися від колективних дій проти нацистської Німеччини, запропонованих Радянським Союзом, узявши курс на поступки їй і досягнення угоди, не крім при цьому і двосторонніх сепаратних договорах. Чехословацька дипломатія, у свою чергу, прийнялася зондувати ґрунт для прямих переговорів з Гітлером. Безкарність, однак, лише будила блок фашистських держав до подальших агресивних дій.

Улітку 1936 р. Німеччина й Італія почали збройну інтервенцію в підтримку фашистського путчу проти республіканського уряду Іспанії. Уряду Англії і Франції зайняли позицію “невтручання”, а фактично проводили курс на блокаду республіканської Іспанії. Політика потурання агресорам об'єктивно вела до змови з ними, природно, за рахунок їхніх сусідів. Під сумнівом знаходилося й існування самої Чехословаччини як самостійної держави

Найбільш реакційні кола чехословацького монополістичного капіталу і їхніх політичних представників зі своєї сторони бачили вихід у рішучій зміні зовнішньополітичного курсу країни, найшвидшій угоді з Гітлером.

Підготовка, що почалася, до захоплення інших країн державами, незадоволеними Версальско-вашингтонською системою договорів, ув'язнених після закінчення Першої світової війни, і практичне здійснення  цих задумів не могли не торкатися інтересів Англії і Франції, США і Радянського союзу. Багато членів тодішнього англійського кабінету на чолі з Н. Чемберленом, різко налаштовані проти СРСР, прихильно сприймали запевнення нацистів у прагненні до дружби з Великобританією, але за умови надання Німеччині “волі рук на сході Європи”. Відкіля їм було знати, що одна з пріоритетних задач нацистської дипломатії полягала в “збиванні в глибокій таємниці, але з усією можливою рішучістю союзу проти Англії”.

У травні 1937 року прем’єром Великобританії став Невіль Чемберлен – “головний миротворець”, який задовго до цього був відомий не лише завдяки аристократичним манерам джентльмена старого гарту в жорсткій маніжці та незмінній парасольці, але й через надмірну віру в можливість  “гри за правилами” у тодішній ситуації повної сваволі Німеччини.

Аналогічної була політика правлячих кіл Франції, насамперед прем’єр-міністра Е. Даладьє і деяких членів його уряду, що маючи підписаний у 1935 році договір про взаємну допомогу зі СРСР, усе-таки вважали своєю важливою спільницею Англію. Уряд США, президент Ф. Рузвельт, також не   мали намір приймати яких або мір проти агресорів заохочуючи політикові угоди з ними, проведену керівниками Англії і Франції. У цілому, у західної демократії існувала мрія про “чудесне виникнення благословенної війни між нацистами і Радами”, що дозволило б радянську проблему і послабило напруженість англо-німецьких і франко-германських відносин. Такий вона залишилася і після Мюнхена.

В травні 1937 року лорд Лотіан голова Товариства англо-німецької дружби(створене в 1935 р. до складу входили 28 лордів) відвідав Німеччину, там він заявив, що Англія вступить у війну лише при прямій загрозі її інтересам

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>