Перспективи української демократії: народна чи спекулятивна

Перспективи української демократії: народна чи спекулятивна 

Більшість західних дослідників, аналізуючи пострадянські моделі розвитку, підкреслюють «імітаційний» характер демократичності політичних режимів нових незалежних держав. Справді, для характеристики політичного розвитку цих держав (за винятком країн Балтії) «демократичні» моделі використовувати вельми проблематично.

 Отже, з одного боку, демократій у світі дедалі більшає — уряди багатьох країн формуються за підсумками загальних виборів, на ринку теж начебто існує вільна конкуренція — купуй усе, що побажаєш. А з іншого боку — вибір, який роблять своїми бюлетенями та грішми мільярди людей, стає дедалі керованішим за допомогою ЗМІ та інших маніпулятивних механізмів.

Держави перехідного типу з Україною об'єднує те, що в пропонованих моделях критикується демократичний фасад, який приховує елітно-олігархічний тип розвитку, що тяжіє до стабілізації, розподілу й відтворення влади (політичної та економічної водночас).

Коментуючи цю химерну ситуацію у пострадянській політології, Ілля Клямкін (праця «Ситуативна держава» — передмова до збірника статей «Вниз по вертикалі») зазначає: «Добровільні ідеологічні помічники кремлівської адміністрації називають створений у країні політичний режим керованою демократією. Зміст цього терміна багатозначному тлумаченню не піддається: якщо демократія не керуюча, а керована, то управляється вона, отже, чимось таким, що не є демократією, і на підставі принципів, які з нею не співвідносяться /. . . / Керована демократія — це система імітацій, за якої бюрократична «вертикаль влади» отримує можливість представляти себе необізнаному та виснаженому змінами народонаселенню у вигляді народовладдя».

Якщо «неупереджені» експерти проводять порівняння, то зазвичай не на користь стану демократичності в нових незалежних державах (яскравий приклад — українсько-польські паралелі), хоча в окремих «нових демократіях» Центральної Європи (тієї ж Болгарії та Румунії) показники безробіття та корупції вищі порівняно з показниками «менш демократичних» нових незалежних держав.

Зокрема, Фарід Закарія (редактор Newsweek International) вважає, що «головним символом «західної моделі» є не стільки всенародне голосування, скільки безсторонній суддя».

Зазначений автор небезпідставно стверджує, що відсутність укоріненого уявлення про права та механізми їх захисту, впровадження демократичного правління (особливо — нав'язування якоїсь сумнівної його моделі) замість деспотичного або тоталітарного правління веде до надмірної централізації та навіть узурпації влади: повноваження законодавчої й судової влади довільно урізаються на користь влади виконавчої, а повноваження місцевої та регіональної — на користь центру. Саме такі держави, як нинішня Україна, мав Ф. Закарія на увазі, висуваючи тезу про «неліберальні демократії».

Інші автори, щоправда, схильні покладати надії на те, що народовладдя все-таки посприяє людянішому політичному устроєві, й називають той стан, у якому перебувають нині пострадянські політичні режими, «доліберальною демократією»

Сумнівність та дискусійність таких сподівань добре ілюструють слова. . . зазначених дослідників. Так, Ф. Захарія пише, що «кожна країна приходить до свого різновиду лібералізму та демократії, що відповідає її культурі. . . Мова йде про те, як прийти до стабільної демократії. . . в деяких випадках передчасна демократизація може перешкодити цьому процесу». В. Третьяков іде далі: «Поки що немає відчутного зламу щодо відходу від керованої демократії убік ані деспотії, ані тим паче охлократії. Перехід до повноцінної демократії — не гарантований, але процес явно продовжує йти в цьому напрямі. І ніяких, абсолютно ніяких, ознак іншого немає» (Harvard International Review,

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні