Пізній протестантизм (адвентизм, п'ятидесятництво, єговізм)

На початку XX ст. пізній протестантизм поступово втрачає позиції в Східній Україні. Його діяльність переноситься у західноукраїнський реґіон. Така течія як єговізм діє тільки в Західній Україні. Саме тут у 20-х роках XX ст. відновлюють діяльність лютеранство й кальвінізм, які, на противагу XVI-XVII ст. , набирають уже виразних українських рис.

Ця географічна поляризація вітчизняного протестантизму знову пов’язана із особливостями історичної долі України. Більшість території країни у 20-х роках знаходилася під більшовицькою владою, її населення насильно “атеїзували”, численні релігійні організації змушені були припинити діяльність. Західна Україна, незважаючи на політичні та ідеологічні утиски польської влади, у цей період зазнала економічного і національно-культурного піднесення, що зумовило активізацію та урізноманітнення релігійного життя краю. Найбурхливіший розвиток протестантизму в Західній Україні відбувається у 20-30-х роках XX ст.

Проте це не означає, що пізній протестантизм — явище локальне. Нашу думку підтверджує, насамперед, розвиток адвентизму і п’ятидесятництва.

Адвентизм (від лат. — пришестя) — пізньопротестантська конфесія, що виникла у першій половині XIX ст. у США в середовищі дрібних фермерів та середнього прошарку міста і села. Безпосереднім поштовхом до її появи стало так зване друге Велике пробудження, пов’язане з початком кризи капіталізму, масовим розоренням дрібних підприємців, черговою активізацією пієтичних та есхатологічних проповідей. Засновник конфесії — колишній баптистський проповідник Уільям Міллер у книзі “Свідчення із Святого Письма та історія про друге пришестя Христа у 1843 р. і Його особисте царствування упродовж 1000 років” спробував встановити конкретну дату другого пришестя Господа. Він виходив із текстів Апокаліпсису (Об’явлення св. Івана Богослова) та старозавітної Книги пророка Даниїла

Оскільки ця подія, на думку Міллера, повинна відбутися за життя існуючого покоління, його твір набув великої популярності, зокрема, серед баптистів, методистів, квакерів та інших протестантів.

Автор нових пророцтв двічі зазнав фіаско (він знайшов помилку у своїх розрахунках і встановив точнішу дату пришестя — 1844 рік), проте есхатологічні проповіді не вщухали. Прихильники Міллера у 1845 р. скликали конференцію й оголосили створення спільноти адвентистів, тобто тих, хто вірив у швидке пришестя Христа. Після смерті засновника спільнота розпалася на декілька угруповань. Найбільше отримує назву адвентизму сьомого дня (АСД). Його прихильники, згідно з поглядами проповідниці Олени Уайт, ґрунтуючись на текстах Біблії, днем спокою оголосили суботу (звідси назва течії). У другій половині XIX ст. виникли нові течії — адвентисти першого дня, євангельські адвентисти, адвентисти майбутнього віку, адвентисти Церкви Божої, адвентисти-реформісти та ін. Однак наймасовішим і найвпливовішим залишився адвентизм сьомого дня. У першій чверті XX ст. течія переростає у світову церкву із значною кількістю філантропічних та господарських організацій, видавництв, радіостанцій. Наприкінці 80-х років церква АСД налічувала близько 5 млн. членів, 22 тис. церков у 184 країнах, 5 тис. навчальних закладів, 50 видавництв, 160 лікарень. Вищий орган — Генеральна конференція АСД з центром у Вашингтоні.

Другою за поширеністю течією є адвентизм-реформізм. Він виник у Німеччині у 1920 роках внаслідок розколу АСД, викликаного відмовою деяких віруючих від служби в армії. Відмовники виступили також з вимогою перегляду позиції співробітництва з органами влади, якої дотримувалось керівництво АСД, наполягали на посиленні дисципліни у громадах, обмеженні позарелігійних потреб віруючих тощо. Звинувативши багатьох

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>