Приймаченко Марія Оксентіївна

тільки художні, суто композиційні особливості (збереження ритму або рівноваги), це пластично-образно втілена думка про велику єдність природного світу, про складні, але нерозривні зв'язки, що панують у ньому. Персонажі цих сценок пов'язані у ритмічні і логічні групи. Художниця додержується співвідношення вертикалей людських постатей і горизонталей розлогого краєвиду.

Масові побутові сцени побудовано на протиставленні головних і другорядних дійових осіб і груп. Люди в цих картинах — епічно спокійні і повні гідності персони, привітні і доброзичливі. Вони дивляться просто на нас, ніби запрошують взяти участь у події.

У Примаченко ніде немає етнографічне точно відтвореного орнаменту — це примаченківські узори рушників, сорочок, скатертин. У подібних композиціях відчувається поетичне перетворення побутової теми, її вознесіння у світ краси, мрії. Їхня реалістичність, життєвість проявляється у правді настрою. Правда настрою зберігається і у фантастичних композиціях Примаченко. Народна фантастика втілювала певні етичні категорії, глибоку філософію життєствердження. Ця філософія і стає провідною у фантастичних композиціях Примаченко. Вона бачить свого фантастичного птаха як реального, живого і знаходить відповідні художні засоби для його образу. Птахи у неї шовково-золотаві, квіткоподібні, птахи з крилами-вишиванками. Птахи і звірі у художниці добрі або злі. Вони у неї сині, жовті, зелені, вогняні. Естетика незвичайного, як у казці, входить у реальність, входить просто і легко і тому здається природною. Їй і дивуєшся, і водночас визнаєш її цілковиту природність серед приймаче нківсь кого світу. Тут ще раз виступає злиття казковості і повсякденності. Вдивіться у «Ведмедиків» — у них немає і натяку на лютість, їхні морди довірливо звернені до глядача, вони скоріше нагадують різдвяні колядкові маски, ніж справжнього хижака. Злу силу вона малює темними, ніби навмисно приглушеними фарбами; добру-яскравими, сяючими

У цьому «змістовому» розумінні кольору багато спільного у народного живопису й народної поезії.

У 1970-і роки усе менше і менше працювала Примаченко на білому тлі. Власне, на виставці 1973 року із 142 робіт лише одна композиція була на білому тлі — «Сидить баба на печі, пряде куделицю». Найчастіше на інтенсивному і глибокому, ніби підсвіченому зсередини тлі художниця промовисто зіставляє чисті, інтенсивні червоні, сині, блакитні, зелені, жовті, рожеві фарби. Тло надає всім її творам колірної та композиційної міцності, завершеності, певної монументальності. Колір — основний компонент композицій М. Примаченко. Здається, що він сам начебто обирає необхідну форму. Шар фарби різний — то густий, то прозорий, навіть видно легкий підготовчий малюнок олівцем. Мазок позбавлений одноманітності, будь-якої стандартизованої виробленості. Він то зовсім не відчувається, то, навпаки, визначає собою форму. Він то короткий і уривчастий, то широкий і густий, іноді рівний, іноді дещо кострубатий. Неспокійний, динамічний мазок у композиції «Під сонцем на морі чайка годує своїх дітей» створює враження бурхливого моря як самого життя.

У фантастично-умовному світі примаченківської творчості зустрічаємося і з проявом інших устремлінь художниці, зокрема з прагненням її до конкретно-чуттєвого образу. Маємо на увазі композицію «Літа мої молодії, прийдіть до мене у гості». Художниця зображує і себе; це, власне, її автопортрет. Але усі зображення, як завжди, підпорядковані єдиному площинно-орнаментальному примаченківському стилю. У самій формі жіночої постаті поєднуються чіткість і живописна м'якість, що дає змогу і виділити цю постать як центр і водночас органічно вписати її в середовище.

У її арсеналі не було «професійних хитрощів»: малювала на

1 2 3 4 5 6