Українське сходознавство

Українське сходознавство

Після розпалу СРСР та проголошення незалежності України більшість вітчизняних істориків, враховуючи скасування колишніх заборон і обмежень та її довготривалу занедбаність, віддала перевагу дослі­дженню національної історії, що є цілком зрозумілим та виправданим. Всесвітня історія, в тому числі й історія Сходу, фактично, опинилась у позиції другорядній. Зауважу, що незалежно від стратегії зовнішньополітичного вектора, потреби будь-якої держави, її міжнародні позиції не можливі без ґрунтовної, об'єктивної, наукової інформації з історії, культури, економіки країн міжнародної спільноти, в першу чергу, сусідніх та найвпливовіших держав світу («Велика вісімка»). Без цього чинника буде нездійсненним подальший нормальний розвиток міждержавних відносин. Про історичні, дипломатичні, політичні, економічні, культурні та інші зв'язки України зі Сходом немає необхідності особливо підкреслювати. Впродовж століть вони формувалися, розвивалися, трансформувалися, прилаштовувалися, вдосконалювалися та привертали всебічну увагу з боку українських науковців. Нагадаю, що країни Сходу сьогодні нараховують 47 країн [1, с. 96-181], до числа яких входять такі могутні та впливові, як Китай, Японія, Індія, Корея, Іран, Пакистан, Монголія, Сирія, Афганістан, Сінгапур, Туреччина. . .

Зрозуміло, що пріоритетним напрямом стратегії зовнішньої політики України (хоча, за великим рахунком, її чітка схема до сьогодення відсутня) є Європа. Коли приймали рішення щодо організації перших торговельно-економічних місій України за кордоном, уряд визначив 27 країн. Це були тільки європейські країни [2, с. 35]. Але більш потенційно можливі ринки збуту для українських промислових, сільськогосподарських та інших товарів, крім вимогливої, «балуваної» Європи є, насамперед, Азія.

Візьміть тільки один напрям українського сходо­знавства - китайський. Серед сучасних українських сінологів суттєво виділяються дослідження Л. О. Лещенка, С. О. Шергіна, В. А. Манжоли, М. М. Білоусова, Л. Ф

Гайдукова, Б. М. Гончара, М. А. Тарана, C. B. Проня, O. B. Шевчука, Є. В. Марцуна [3].

Торкнемося для прикладу, хоч фрагментарно, китайського вектора зовнішньої політики України. Взаємовідносини України та Китайської Народної Республіки мають глибокі й міцні історичні традиції, які охоплюють багатовекторні сфери політики, економіки, культури. Щодо історії українсько-китайського співробітництва, то, враховуючи наявність хоча й скупих письмових свідчень та археологічних матеріальних пам'яток епохи Київської Русі до-монгольського періоду, можна констатувати про зародження контактів саме в цей період України-Русі з Китаєм, суттєву роль в яких відіграв славнозвісний Великий Шовковий шлях [4, с. 17-18] з міста Чанань - столиці Західної Хань через Памір, Центральну та Західну Азію до Східного Середземномор'я. У добу середньовіччя з Китаю юанського періоду (1271-1368) [5, с. 23-25] до Києва, а також Галича та Володимира у складі Галицько-Волинського князівства почали надходити відомості про «піднебесну імперію», зумовивши початок різноманітних обмінів між двома народами. Існують здогадки, що доставлені до Київської Русі «хіновські

стріли», ймовірно, мали китайське походження. Трохи пізніше в українській мові з'являється назва «китайка» (шовкова червона хустина), китайське коріння якої не викликає сумніву [6]. Історія розвитку українсько-китайських контактів багата набутками -це й войовничі подвиги козака Никифора Черні­гівського; і діяльність у 1688-1692 pp. українського гетьмана Дем'яна Многогрішного; й духовна місія в Пекіні вихованця Києво-Могилянської академії архімандрита Іларіона (Лежайського) - 1667-1717 pp. [7, с. 78-85]. У другій половині XVIII - на початку XIX ст. відносини України з Китаєм слабшають через скасування української самостійності. Початок XX ст. характеризується значними зрушеннями в китайсько-українських відносинах, на які вплинули не

1 2 3 4 5 6 7 8