Винниченко політик, драматург, художник

Політик

Народився й зростав Володимир Винниченко на півдні України. З семи років навчався в народній школі, а згодом в Єлисаветградській гімназії вчився на кошти брата. Українська вимова та бідний одяг викликали ворожість інших учнів гімназії. Але це не пригнітило його, а викликало протест. Коли в старших класах Володимир організував гурток, метою якого була боротьба за права людини, майбутнього письменника виключили з гімназії. Він змушений був займатися самоосвітою, намагався самостійно заробити на шматок хліба. Поневіряння та мандри Україною стали для юнака справжньою школою. Склав екстерном іспит до загальноосвітньої гімназії та вступив на юридичний факультет Київського університету. Активно пропагує ідеї Революційної української партії, пише брошури, прокламації, листівки. В результаті - арешт (звичайно, звіль­нення з університету), військова служба. Влада, щоб уникнути революційного впливу на  товаришів-військових, тримала його в канцелярії роти. А він, переодягнений в цивільне, продовжував революційну роботу. Еміграція, арешти, амністія, засудження до каторги – все було в житті політика.     

Після революціі 17-го року В. Винниченко разом з М. Грушевським очолює уряд Україн­ської Народної Республіки. Він стає заступником голови Центральної Ради та головою її генерального секретаріату. 1918 – 1919 рр. – очолює Директорію. 11 лютого 1919 р. виходить з уряду й виїздить за кордон. У 1920 р. Винниченко намагається вести переговори з керівництвом більшовиків, відстоюючи федеративний союз (без підпорядкування) України з Росією. Йому пропонували посаду голови Ради Народних Комісарів, Народного комісара закордонних справ УРСР, комісара військових справ, але українська державність нікому не була потрібна. Ще в 1919 р. В. Винниченко записав у „Щоденнику”, що готовий „на всі жертви, навіть на смерть, аби тільки врятувати українську націю від розп’яття”. А восени 1920 р

Винниченко змушений був залишити Україну назавжди.

У „Відкритому листі до Сталіна і членів Політбюро ВКП” В. Винниченко попереджав, що війна з Гітлером неминуча, що не варто довіряти усіляким пактам. Але до думки „старого вовка української контрреволюції” не прислухалися.

Важкими були для родини Винниченків роки війни. „. . . Допомагав, як міг, тим, що ховались від окупанта”, - згадує його дружина Розалія Винниченко. Деякий час письменник перебував у фашистському концтаборі за членство в комуністичній партії Франції і відмову служити „новому режиму”.

Хвороби, напівголодне і напівзлиденне життя підірвало ослаблене здоров’я Винниченка. До останніх днів мріяв він про повернення: „ . . . Коли б на один тиждень перебуття в Україні треба було б цілий рік іти пішки, з захватом згодився б”. Помер В. К. Винниченко 6 березня 1951 року, похований у селі Мужен біля Канн (Франція).  

Письменник

Коли в 1905 р. вийшла перша збірка оповідань В. Винниченка, І. Франко відзначив, що серед „сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя”. Читач опиняється серед студентів-революціонерів, на сільському току, серед роз­бійників, у солдатській казармі, серед заро­бітчан. . . Твори Винниченка повною мірою відображають падіння моралі сус­пільства. У багатьох його оповіданнях зустрічаємо героя, який перебуває в кризовому стані.

1 2