Вокально-хорове мистецство Рівненщини

було набиратися терпіння, адже тільки завершення повного курсу гімназії давало можливість вступу до університету та успішної службової кар’єри. Ось як, до прикладу, складався звичайний день гімназиста. О п’ятій ранку день починався умиванням, молитвою та сніданком. Від шостої, протягом півтори години, тривав час занять – підготовки до шкільних лекцій. Потім учні, вишикувавшись по двоє, ішли до класів і відбували заняття. Уроки проводились до обіду та (після півторагодинної перерви) та після нього. Після повернення зі школи від шостої до восьмої вечора учні, під наглядом старших, готувалися до наступного навчання. Дзвінок, який лунав у коридорі казенних квартир о восьмій, сповіщав про завершення занять. Залишалося повечеряти і помолитися на сон.

Щоправда, у літній період дозволялося після вечері ще півгодини прогулянки у дворі чи саду. А приставлені до гімназистів службовці суворо стежили за неухильним виконанням цього розпорядку.

У 1920–30-ті роки у Рівному жив та працював Георгій Петрович Косміаді. В п’яти гімназіях міста він викладав естетичні гуртки. Відчувати, бачити прекрасне навколо себе і вміти передати його наступним поколінням – це талант, який дається не кожному, а Георгій Косміаді володів ним бездоганно. Разом з гімназистами він влаштував вечори “пісні душі”. Діти навчалися музичної декламації, а це один з методичних прийомів навчання співу. Під музику читали “Вогники” Короленка, “Похвалу книзі” Бальмонта. Разом з гімназистами Косміаді видавав рукописний часопис “Зелений гамір” та стінгазету “Наша культура”.

Справжньою сенсацією у 1928 році стала поставлена силами учнів драма Пушкіна “Борис Годунов”. Ожили просторі зали палацу князів Любомирських, прикрашені декораціями та костюмами, які намалювали та пошили діти. Глядачі були здивовані талановитою грою своїх дітей. Сам вчитель грав одразу ж три ролі: Бориса Годунова, Пімена та Варлаама

Так в Рівному закладались мистецько-педагогічні традиції.

Відомо, що на Рівненщині були не тільки гімназійні хори, а також мандрівний. Керівником його був Д. Котко. В репертуарі хору були народні пісні, щедрівки, найулюбленіший – “Пташиний хор” М. Іполітова-Іванова. Специфіка цього колективу у мандрівному способі функціонування, можливостях спілкування з місцевими авторами, хорами з метою збагачення репертуару, вивчення стильових жанрових ознак хорових творів. Результатом таких мандрівок було заснування нових хорових колективів у різних місцевостях. Мандрівний спосіб давав також добру можливість поповнювати колективи здібними співаками.

Аналізуючи питання дитячого хорового мистецтва у Рівному можна сказати, що воно мало церковний, народний та світський напрямки.

Розглянемо навчання церковного співу на Рівненщині. Погортаємо сторінки історії.

Той, хто не цінує свого, не може цінувати чужого. Виховний ідеал української людини, як зазначив Г. Ващенко, творець української виховно-освітньої системи, криється у пісенному фонді України. Посіяти у душі молодого покоління духовність, любов до культури рідного краю, – важливе завдання сьогодення.

Саме в церковному православному братстві Луцьке – Рівненське – Христовоздвижинське 1871 р. навчали дітей співу молитв, гімнів. Одним із зазначених в статутах братства завдань було “розповсюдження духовної освіти шляхом закладення недільних і церковно-приходських шкіл, постачання назидательними книжками і брошурами в православному дусі, залучення до відвідування храмів Божих через покращення співу”.

Значною подією в церковно-просвітній діяльності у Рівному, зокрема у пропаганді церковного співу, стало призначення на Рівненську катедру Преосвященного Модеста. Він вважав, що істинну користь церковно-співочій справі на Рівненщині можуть принести школи співу “… у вигляді запроваджуваних нині співочих класів, співочих курсів”. Владика рекомендував використовувати в церковному співі місцеві наспіви, що широко практикувалось

1 2 3 4 5 6