Історіографія походження державності у східних слов’ян

Зміст

 1. Соціальне розшарування та встановлення військової демократії. . . . . 2

2. Племінні союзи та союзи союзів у східних слов'ян. Антська держава.       6

Література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9


 1. Соціальне розшарування та встановлення військової демократії.

 

Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов'янські племена зустрічаються у творах римських вчених І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім "слов'яни" вперше вжили ві­зантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Иордана "Про походження та діяння гетів", або "Гетика" (551 p. ) і Прокопія Кесарійського "Історія війн" (550—554 pp. ). Саме "Гетика" і містить надзвичайно важ­ливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йор­дан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: вене­ди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і слов'яни (склавини) (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксо­вана також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян так: "Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією люди­ною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно. . . Вступаючи у битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани. . . Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті. . . Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне".

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. е. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст. ). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з При­балтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли у пониз­зі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — вестготи. У 375 p. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію.

Проте після кількох поразок від римлян та 'їхніх союзників, смер­ті у 451 p. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і роз­падається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'ян­ства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпе­ки, не перешкоджають міграції, слов'яни, починаючи з V ст. , могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 p. , походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають ре­гулярними. Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 p. , слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далма­цію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю ово­лоділи

1 2 3 4