Іван Франко як майстер дидактичної лірики та поетичних стилізацій

Систематизувати казки, дистрибутивно їх типологізувати робили спробу багато літературознавців і фольклористів. Найавторитетнішими системами класифікації світових казок вважаються дослідження фінського казкознавця А. Аарне, американського вченого С. Томпсона, російського дослідника В. Проппа.

Фольклорні казки організовуються в певні сюжетно-структурні системи, що виступають фундаментом для таксономії казкової епіки. Але така організація — продукт науки, сам же фольклор постійно варіюється. Цікаві у зв'язку з цією думкою спостереження С. Грици, яка досліджувала музичний фольклор: “Фольклор не мислить родами, жанрами, як значно пізніша за нього літературна культура. Він мислить субстанційними міфологемами, формулами, спроектованими на конкретну ситуацію. Цей спосіб мислення йде від інтуїтивного схоплення цілісності, від первісного синкретизму, який тотожний буттєвому досвіду самого життя. Він залежний не від одиничних явищ, а від просторово-часового руху і заданої цим рухом космогонічної циклічності. Спроби виокремити жанри у фольклорі за традиційною схемою, що їх виробила фольклористика ХIХ — ХХ ст. , наштовхуються на спротив самого матеріалу, його парадигматичну природу — існування кожного твору як парадигмальної системи варіантів, будівельні елементи якого перебувають у постійному русі, даючи імпульси то до їх збирання в ціле, то до їх дисперсії”1.

Слушні й твердження дослідниці про умовність дефініції фольклорних жанрів: “Кожний фольклорний твір у сукупності варіантів — парадигмі — є частиною фольклорного процесу і через складові елементи парадигми — смислові мотиви, сюжети, ритмо-мелодичні формули тощо — ланцюгово єднається з рештою фольклору. У цій системі поняття жанру є віртуальним, варіативним, як і сам фольклор, залежним у своїх відмінних рисах від гравітаційного поля олюдненого середовища і модусу його мислення”2.

Але, незважаючи на це, фольклорні жанри мають і органічну сталість, традиційність. Саме ця незмінність, повторюваність схем, наявність системної парадигми фольклорних творів дає можливість класифікувати їх за жанрами, видами, підвидами. Стосовно казок, найпоширенішою стала класифікація за трьома категоріями: чарівні казки, соціально-побутові і казки про тварин. Така казкова таксономія в українській фольклористиці набула домінантного статусу (I

Березовський, Ф. Ващук, Л. Дунаєвська, О. Бріцина, М. Дмитренко, М. і З. Лановик та інші). Цей диференційний орієнтир залишається провідним на всіх рівнях вивчення казки. Адже казки про тварин генетично найдавніші, соціально-побутові — найчисельніші, чарівні — найрізноманітніші за сюжетами. Ці жанрові різновиди казки загальнофольклорні, себто існують у багатьох народів, тому взаємодіють між собою, мають спільне походження, що відобразилося на спорідненості тем, сюжетів, героїв. У казках у процесі багатовікового досвіду виробилася своя структура, функції, утвердилися свої традиційні форми і способи жанрового мислення (на жанрово-функціональну змінність фольклорних творів просторова міграція не впливала, бо стабілізатором жанрової основи казок виступає насамперед усний переказ).

Iнколи дослідники розширюють загальноприйняту класифікаційну диференціацію, звертають увагу на інші інтерпретаційні аспекти дистрибуції казок. Приміром, Е. Померанцева поділяє їх на чотири групи: чарівні казки, авантюрні, побутові та казки про тварин3.

У підручнику М. і З. Лановик “Українська усна народна творчість” дається такий перелік: казки про тварин (птахів, рослин, комах); чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні) та суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні); окремо виділяються культово-анімістичні (міфологічні) казки4.

М. Кравцов, здійснюючи класифікацію жанрів, яка подана у книжці Т. Хансена “Прототипи народної прози” (“The Types of the Folkstale”), звернув увагу, що, крім чарівних і казок про тварин, учений виділив групу романтичних, а також кумулятивних

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні