Зародження танцювального стилю street-jazz
План
Джаз-танець у контексті розвитку сучасного хореографічного мистецтва
Вуличний джаз – симбіоз різних танцювальних напрямків
Висновок
Список використаної літератури
Джаз-танець у контексті розвитку сучасного хореографічного мистецтва
У мистецькій культурі ХХ століття дедалі більшого розвитку набуває джазовий танець - сучасне хореографічне мистецтво із самобутніми образотворчими засобами та прийомами художньої виразності, характерними лише для нього законами і правилами виконання. Є багато шкіл джазового танцю, його послідовників серед виконавців, постановників, дослідників, хореографів, а також найрізноманітніших, часом не схожих між собою напрямів: теп-танець, класичний джаз-танець, шоу-джаз-танець, фольк-джаз-танець, стріт-джаз-танець.
Проблематику розвитку джаз-танцю як сучасного хореографічного мистецтва досліджували В. Д. Конен, Н. Е. Шереметьєвська, В. Ю. Нікітін, Д. І. Шариков. Валентина Конен у своїй фундаментальній праці присвяченій формуванню джазу як музикально-виражальної системи, естетики, процесові виникнення видів і жанрів торкається й іншої складової джазового мистецтва - танцю, зокрема, розглядає становлення джаз-танцю в контексті історії джазового мистецтва. «Три основні моменти визначали яскраву новизну музики на менестрель- ній естраді:
- велика роль танцювального коріння і його оригінальне американське трактування;
- настільки ж важливе значення банджо, тісно пов’язаного з танцем.
За своїм зовнішнім оформленням «негритянський концерт», створений Ємметом, належав до типу естрадного вар’єте, де танцювальні номери завжди посідали визначене, чільне місце. Але концепція Єммета вийшла далеко за рамки стандартної практики: створені ним шоу-танці пронизували всю виставу»1. Вона також визначає досить високий рівень підготовленості та майстерності не лише музикантів-віртуозів джазової імпровізації, а й танцівників: «Від танцівника вимагалося найвище володіння технікою - точність і швидкість рухів, майже акробатична гнучкість, висока фізична витривалість». В. Конен констатує, що джаз-танець є невід’ємною частиною джазового мистецтва, у всій його виразній красі і багатогранності, з багатьма відтінками і течіями в історичному розвитку. «. . . джаз породив багато різновидів - високих і непристойних, витончених і простих, пов’язаних з європейською практикою і безмежно далеких від неї. Так, у 20-х роках він був невід’ємним від танцю і розважальної естради. »
Велике значення в дослідженні сучасного естрадного мистецтва належить Наталії Шереметьєвській, ідеться передусім про її вагомі праці, такі як «Танец на эстраде» (1985) та «Прогулка в ритмах степа» (1996). У першій монографії авторка аналізує й науково обґрунтовує етапи розвитку поширеного і популярного жанру - естрадного танцю - від моменту його зародження наприкінці ХІХ ст. до наших днів. Вона зазначає, що «в 60-х нарешті з’являється розуміння того, що джаз хоч і є явищем суперечливим, однак пов’язаний своїм корінням із народною творчістю, здебільшого з негритянською музикою»4. Хоч би як намагалися свого часу створювати залізну завісу між двома протилежними світами та час розставив усе на свої місця. Виявилося неможливим створити штучну, ізольовану культуру, її не сприймала молодь, цікавлячись новими, прогресивними течіями
У другій праці подано історію теп-танцю від часу його виникнення в Америці у середині ХІХ ст. (на основі численних американських першоджерел) до періоду розвитку і занепаду його в Радянському Союзі. Зокрема розглянуто внесок українських майстрів танцювального мистецтва Миколи Александрова і Ніни Боярської у розвиток джаз-танцю: «Він [М. Александров] почав свою кар’єру ще до революції, отримавши вишкіл у танцювальній українській трупі «Боррі», що складалася з чотирьох танцівників-піруетистів, і навіть переріс своїх учителів віртуозністю виконання.
Нікітін Вадим Юрійович - один із провідних фахівців у галузі сучасної хореографії Росії, професор кафедри естрадного танцю МДУКМ, доцент кафедри сценічного танцю Російської академії театрального мистецтва, прислужився вивченню сучасного танцювального мистецтва своїми монографіями «Модерн-джаз танец. Этапы развития. Метод. Техника» (2004), «Композиция урока и методика преподавания модерн-джаз-танца» (2006), «Стрейчинг в профессиональном обучении современному танцу: Методическое пособие» (2005). У згаданих працях розглянуто питання історії розвитку, технічних принципів джазового танцю та методики викладання модерн-джаз танцю.
Серед українських дослідників джазового танцю і сучасного хореографічного мистецтва загалом треба зазначити доробок Дениса Ігоровича Шарикова, кандидата мистецтвознавства, балетмейстера, доцента кафедри теорії та історії мистецтва Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, автора праць «Класифікація сучасної хореографії» (2008), «Сучасна хореографія як феномен художньої культури ХХ століття» (2008), «Contemporary dance» у балетмейстерському мистецтві: Навчальний посібник» (2010). Досі дослідники сучасного хореографічного мистецтва ХХ ст. розглядали лише окремі аспекти сучасного танцю, натомість Д. Шариков започатковує його систематизацію і класифікацію, досліджуючи явище в процесі історичного розвитку. Д. Шариков обстоює ідею виокремлення у вітчизняній науці спеціальної галузі знань: «Хореологія (від грец. - танець, Лоуод - вивчати) - це наука про теорію й історію хореографічної культури (танець, балет, види хореографії, хореографічну критику, інноваційні технології в теорії й практиці хореографії). Ця спеціальність досліджувала б такі напрями: історичний, теоретичний, практичний, інтеграційний».
Сучасна хореографія - надзвичайно багатогранна у своїх проявах її неможливо досконало описати, кожного дня народжується новий напрям, новий стиль, нове прочитання тих чи інших принципів танцювального мистецтва. Важливе місце у цьому яскравому потоці посідає джаз-танець як першоджерело багатьох напрямів і стилів. Сьогодні джаз-танець вже має чітке визначення.
Джаз (від англ. jazz: як дієслово - збуджувати, активізувати, захоплювати; як іменник - міць, поривчастість, екстаз) це:
- Жанр професійної музики, що виник на початку ХХ ст. в південних штатах США внаслідок взаємодії африканської та європейської танцювальної музики. Джерелами джазу були імпровізаційні форми негритянської народної музики, зокрема, спіричуелс, блюз, регтайм, а також танцювально-побутова музика білих переселенців. Для джазу характерні: імпровізаційність, підвищена емоційність, витончена ритмічність (синкопованість, поліфонія)8.
- Стиль у сучасній хореографії афро-американського походження. Сьогодні в сучасній хореографії (танці й балет) джаз має свої характерні ознаки: акцент на емоційному стані та індивідуальній виконавській майстерності людини, яка імпровізує на джазову, популярну чи іншу музику, на «свінгуванні та пульсації», повній розпружності тулуба, позі «колапсу», значної рухливості корпусу, рук, обертових рухах тазостегнової частини тіла, багатосинкопованості в рухах. Джаз, крім того, відзначається ще й витонченою ритмічністю рухів усього тіла танцівника й окремих частин як по горизонталі, так і по вертикалі сценічного простору.