Адресные социальные пособия 1

існування людей, які потребують допомоги, силами соціальних служб за місцем проживання. Однак цей спосіб вимагає значних адміністративних видатків.

2. Категоріальний спосіб адресування допомог є досить дешевим та простим, ґрунтується на врахуванні потреб певних соціально-демографічних груп чи категорій населення, які найбільше потребують допомоги (люди похилого віку, багатодітні сім'ї, матері-одиначки, пенсіонери тощо). У країнах з досить стратифікованим суспільством цей вид допомог може проводитись за географічним чи регіональним принципами.

3. Отримання допомог на основі принципу самовизначення полягає в тому, що особа сама вирішує: скористатись їй допомогою чи ні. Тому й функціонують магазини з продажу товарів (продовольчих та широкого вжитку) чи надання певних послуг (перукарських, відпочинкових тощо) бідному населенню. Досить часто цей спосіб може поєднуватись із раніше перерахованими способами відбору населення для надання йому адресної допомоги. І саме таке поєднання способів є найпоширенішим.

Таким чином, з метою гарантії доступу до основних товарів і послуг необхідним є посилення боротьби з бідністю як реакція на диференціацію доходів. В цьому контексті на перший план виходить адресний підхід, зміст якого полягає в тому, щоб, наскільки це можливо, система допомог охоплювала всіх, хто їх потребує. Таким чином, в ідеалі всі бідні мають отримувати допомогу. А це, зокрема, передбачає удосконалення і розширення системи допомог по безробіттю і бідності. Адресність виплат може бути покращена шляхом підвищення витрат на допомоги по безробіттю і бідності при одночасному скороченні витрат на деякі інші види допомог. Кошти, зекономлені завдяки скороченню інших видів допомог, могли б бути використані на фінансування значної частини додаткових витрат, пов’язаних з підвищенням розміру допомоги по безробіттю та нужденним

Необхідність паралельного вирішення двох завдань – боротьби з бідністю та стримування витрат – робить особливо важливою максимальну адресність відповідних програм. Адресність вимагає правильної ідентифікації бідних, що, в принципі, може досягатися кількома шляхами. По-перше, можна почати з оцінки рівня доходів чи витрат окремих індивідів чи сімей. Однак такий підхід пов’язаний зі значними труднощами, а саме: з проблемою вимірювання бідності, а також з високими адміністративними витратами, та, що особливо важливо при оцінці сімейного, а не індивідуального доходу – з зайвою набридливістю опитувань та їх політичною непопулярністю. Крім того, такий спосіб оцінки неефективний, коли йдеться про тих, хто має значний доход у “натуральному вигляді”, наприклад, з підсобного господарства.

Альтернативний підхід базується на показниках (індикаторах) бідності, тобто на перевірці наявності у даного індивіда чи сім’ї однієї чи кількох характеристик, що тісно корелюють з бідністю. Прикладом може бути незадовільний стан здоров’я, старість та наявність дітей. Перевагою даного підходу є доступність багатьох з характеристик для спостереження, що полегшує адміністративну роботу. Недолік полягає в тому, що той чи інший показник може мати лише опосередковане відношення до бідності. Це призводить до однієї або одразу двох помилок в забезпеченні адресності: до неповного охоплення та/або “розсіювання” допомог.

Визначити, якою мірою запроваджена система заходів має попереджати “розсіювання” допомог (досягнення вертикальної ефективності) – важка задача. Ігнорування проблеми призведе до зростання витрат та порушенню бюджетних обмежень. Проте занадто строга адресність загрожує значними прогалинами в охопленні. Один зі шляхів вирішення проблеми – створення механізмів самоадресування. Зміст цього підходу полягає у розробці таких допомог, які намагаються одержати лише ті, хто дійсно бідний.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Похожие работы