Анти - славянские племена

Анти – велика група ранньоісторичних слов'янських племен, що згадується візантійськими авторами 6 - поч. 7 ст. н. е.

Значення і походження терміну досі не з’ясовано. Існують різні гіпотези. Частина дослідників (О. Шахматов) ототожнювала антів. з усім східним слов’янством, інші - з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов’ян, що в 4-7 ст. були об’єднані в міцному міжплемінному союзі. Територія антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. З антами пов’язують основну частину археологічних пам’яток Черняхівської культури. За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході – долини Дунаю (Маврікій).

Готський історик Йордан та візантійські автори 2-ї пол. 6 століття називали дві групи слов’ян що жили на півдні Європи: склавінів (слов’ян) і антів. З їхніх творів випливає, що перші становили західну гілку слов’янства, другі – східну. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов’ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Для нас є особливо цікавими анти. Дехто з дореволюційних істориків, зокрема М. Грушевський, зображував їх як предків українського народу.

Етнонім “анти”, на думку лінгвістів, іранського походження і означає людей, котрі перебувають на окраїні, рубежі. Так могло уявляти їх іраномовне населення Північного Причорномор’я, бо анти жили на південно-східній околиці слов’янського світу, дуже близько від скіфів і сарматів

Останнім часом В. Сєдов висунув думку, що анти були іранізованими слов’янами, тобто слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор’я. Цю гіпотезу великого знавця етногенезу слов’ян поділяють багато вчених.

Відкидаючи ненаукові й політизовані погляди на антів, як на пращурів одного якогось народу, чимало дослідників бачили в них основоположників усіх східних слов’ян. А, проте, чеський славіст Л. Нідерле та російський археолог О. Спіцин мали антів за предків південної групи східних слов’ян. Деякі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов’янських племен межиріччя Дніпра й Дністра – уличів і тиверців. Одначе сучасні археологи виявили пам’ятки матеріальної культури антів як на півдні колишнього СРСР, так і за його межами: у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, в заселених слов’янами частинах Балканського півострова. Отож анти заклали підвалини етносів як східних слов’ян, так і південних, можливо, навіть частини слов’ян західних. Етнокультурні процеси раннього середньовіччя відбувались у безперервних переміщеннях і перемішуванні племен. Візантійські письменники 6 ст. н. е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об’єднані у постійні союзи, тому, як писав Прокопій Кесарійський, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Втім “Історія готів” Йордана донесла до нас розповідь від 4 ст. про союз племен антів на чолі з Божем. Антські воїни були численні та мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їхнього бойового мистецтва. В 4 ст. анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії та часом навіть загрожуючи її столиці – Константинополю.

Держава антів існувала від

1 2 3

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные