Авторская модель героя в романе Владимира Винниченко «Лепрозорий»

Розуміється, навіть знамениті професори захоплюються» [1, 50]; «Ось вам Вольвени! Бачите? Га? Та куди ж там принцесам якимсь? Подивіться на цю, на цю принцесу! Це ж не принцеса, а королева краси. їй-богу, посилаємо тебе на конкурс краси. Неодмінно, чорт забирай» [1, 157]; «Але ж і завзята конкордистка!» [1, 341]. Варто зазначити, що інтерес професора викликала яскраво виражена особливість дівчини - вона сироїдка, споживає «тільки те, що приготоване на кухні добренького Бозі» [1, 18], а тому суттєво відрізняється від інших жінок своїм «натуральним» зовнішнім виглядом. Крім того, як розповідає сама героїня, вона має незвичайну якість: «я занадто багато сміюсь. /. . . / Я майже на все реагую сміхом, навіть коли серджусь. Тільки, розуміється, є деяка відмінність в моєму сміхові. Коли щось неприємне трапляється, то я сміюсь голосно, навіть буйно, або глузливо, або вороже, - в залежності від сили прикрости. Коли я маю щось дуже приємне, то геть шаріюсь і сміюся тихенько, майже беззвучно, так що справляю вражіння, що з чогось чи з когось сміюся. Часом навіть вимовити слово, відповісти на приємне не можу, так мене сповнює той тихий смішок» [1, 13-14]. Можемо припустити, що оця безпричинна радість і є ознакою «здоров'я» героїні, яке пов'язане зі способом її харчування.

З початку знайомства читача з твором письменник протиставляє Івонну як сильну, вольову представницю суспільства майбутнього «прокаженим», «безнадійно хворим» людям. Різкий контраст між дівчиною та жителями «прокажельні» створюють й такі риси її характеру як наївність, безпосередність та щирість. Вона розповідає професору про своє життя та мету приїзду до Парижа так довірливо, що аж сама дивується: «Властиво, я могла б зовсім ані про хутір, ані про Мішеля не розповідати, бо це майже жодного стосунку до годування сировиною не мало. Але я ще так була уся просякнута цим усім і так була зайнята, навіть у цей мент, своєю місією, що наче хтось сторонній випихав з мене оці думки людині, котрій (я навіть сама це розуміла) не могло бути це анітрошки цікаво» [1, 21]. Пізніше, щоб підкреслити її наївність, професор часто називає Івонну Євою, Євонькою, а також наголошує: «ви просто з Біблії прийшли до нас» [1, 61]

Ця опозиція, на нашу думку, допомагає письменникові наочніше зобразити життя тогочасного суспільства.

Героїня почувається самотньою, бо їй важко примиритися зі способом існування навколишніх людей. Вона відчуває, як сама починає хворіти на недугу людства й не бачить від цього порятунку: «Хвилини радости, невідомо через що, почали з'являтися все рідше й рідше. Веселим сміхом сміялась я все менше та менше /. . . /Я почувалася такою самотньою в цьому велетенському накопиченні людей. /. . . / Все це було їхнє, а не моє. Я, власне, ні з ким із них навіть не могла нікуди піти «розважитись», бо це були їхні розваги, бо майже всі вони без якихось наркотиків не існували. /. . . / І часом так жагуче хотілось утекти куди-небудь, сховатись, притулитись до кого- небудь» [1, 228-229]. Автор описує у романі різні прояви дискодизму й реакцію на них Івонни. Дівчина виконує роль спостерігача, рідко втручається в стосунки людей. Така відсторонена позиція допомагає їй краще усвідомити хворобу, зрозуміти її симптоми.

За час свого знайомства

1 2 3 4 5