Барочные черты украинской литературы XVII-XVIII веков

Барокові риси української літератури XVII-XVIII століть

 У XVII столітті закладалися основи нового європейського раціоналізму. Менш відоме те, що тоді ж формувалася й оновлена ірраціональна система мислення. Розум уславлювався голосно, урочисто, демонстративно.

Двозначний епікуреїзм Бароко формує дивні характери, породжує майже фантастичних людей, подібних до описуваних у педагогічному трактаті Дж. Локка джентельменів, що живуть у розкішних, але скупо опалюваних апартаментах, їдять зі срібних тарелів, але раз на день, ходять серед зими в легенькому взутті.

Багато в чому загадкові і дивакуваті баракові характери полишили свій слід і в українському мистецтві XVII-XVIII ст.

Серед етапів розвитку українського бароко слід виділити такі віяння, спричинені добою: аскетичні, мілітаристичні і кончетистські, лібертичні.

Багатієм-аскетом, фанатичним подвижником ідеї людської солідарності й водночас володарем числених “замків” й “городів” зображено, наприклад, знаменитого запорозького ватажка у нещодавно знайденому Ю. Мициком анонімному “Короткому описі Сіркових діянь”. Могутнього громадського діяча й видатного повководця тут названо “хробаком божим”, а очолювана ним Січ порівнюється з монастирем або церквою. Смиренне, самовіддане служіння визвольній ідеї Сірко ставить поднад усе:

В Запорожжі, на Дикому Полі, де бистрії води,

В січах жив, островах, мав там замки собі й городи.

Не прожиток, а відпочинок з воєнної праці,

Не спочинок, а монастир мав, коляштор по признаці.

І не тілько не може тут буть спокусна білоголова

Але й думка про теє нелюба, не плине й розмова

У такому пуританському дусі змальовано й портрет Б. Хмельницького у “Розмові Великоросії з Малоросією” С. Дівовича. Цю драматичну поему написано 1762 року, тобто через 100 років після “Короткого опису Сіркових діянь”, а ідеал героя-ченця, всевладного аскета, людини, що вершить долю світу, а сама вдовольняється малим, зневажаючи цілком доступні їй земні блага, залишився тим же.

Для С. Дівовича непересічність вдачі великого гетьмана виявляється не лише в громадській діяльності, а й в особистому житті, не позбавленому деяких аскетичних рис:

Гетьман великомудрий, моторний і сміливий,

Невтомний у потребах, у праці умілий,

Готовий тяжари він воєнні носити,

Жар, холод, нестатки уперто терпіти,

Пізнавши многотрудні в життті непокої,

В трудах усякі зміни, також перебої,

Він мало дбав про себе, хотів догодити

Громаді й Вітчизні і їх захистити.

  Богдан Хмельницький був взірцем для багатьох освічених українців. І тому не дивно, що багато хто з авторів вкладав свої моральні концепції в його уста. Показова щодо цього знаменита “Милість Божа” (1728) Інокентія Неруновича, де у формі гетьманського заповіту викладається ціла система життєвих правил.

Можна припустити, що І. Нерунович, як і пізніше його однодумець С. Дівович, засуджував захоплення сучасної йому козацької старшини розкішним життям, вважаючи це за зраду ідеалів козацької демократії. Тільки цим можна пояснити, чому лише в одному з восьми пунктів “заповіту Хмельницького” козакам не радиться нехтувати достатком, дбати про хазяйство (бо ж інакше, “де коня добути, рушницю узяти чи іншії прибори з чого придбати”).

Інші пункти мають виразно полемічний характер: “міцніше між собою у мирі живіте”, “шукайте славу, гроші в ніщо завше майте”, “що є, задовольніться, тримайтесь такого: нічим не ображайте в житті брата свого”, “ в

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14