Барочные черты украинской литературы XVII-XVIII веков

житті не купцюйте”, “дітей своїх, як тільки відправлять науки, такої научайте козацької штуки”, “свою подяку Богові посилайте, велику милість відтак величайте!”.

Створений у першій чверті XVIII століття фіктивний “заповіт Хмельницького” має виразно бароково-пуританський характер.

Він послідовно обмежує природне прагнення людини до достатку, розкоші, насолод, привілеїв, різноманітних життєвих благ і пропагує ідеал самообмеження, самовіддачі громадським справам та інтересам. Програма, слід сказати, сувора, але благородна і мудра в головній своїй думці: найпрекрасніше в людині – її розуміння свого духовного призначення, відтак – свідоме заперечення в собі егоїзму тваринної пожадливості, “боротьба з собою”, тобто зі своїми стихійними пристрастями.

З іншого боку, у XVIII столітті вже з’явилося чимало людей, які вважали, що життя дається людині “один раз” і тому слід взяти від нього якомога більше насолод і радощів, незважаючи на всілякі хитромудрі теорії. Схоже, що до кола українських лібертинців XVIII століття належав і М. Довгалевський, який на своїх лекціях, читаних у стінах Київської академії в 1736-1737 роках, навчав студентів, що “нікого з простих людей не можна вважати щасливим, а щастя вимірюється шляхетним походженням, посадою та багатством”.

Але таких сміливих проповідників ситого благополуччя в ту “добуржуазну” добу було не так уже й багато. Навіть відомі київські багатії не виставляли на людські очі свої достатки. У середовищі, в якому вони жили, це могло викликати лише осуд, бо українське міщанство тривалий час дотримувалось ідеалів поміркованого, скромного і “простого” життя. Його “пуританство” пояснюється історичними обставинами, і насамперед тим, що населення міст єдналося в цехи, які за своїм устроєм мали багато спільного з церковними братствами. Тут високо цінувалися громадянські доброчинності, готовність жертвувати в ім’я громади, бути скупим щодо себе, але щедрим, коли йшлося про віру, Вітчизну, національну культуру, бідних одновірців

У такому психологічно активному, але не досить освіченому, середовищі відданість традиціям нерідко межує з консерватизмом, адже завжди легше відкинути якусь новацію, аніж передбачити усі її можливі наслідки. Міщанство залюбки читало “духовні книжки”, вдягалося вкрай скромно, у житлах не було ніякої розкоші.

В своїх шуканнях сенсу життя мислителі XVII століття Л. Баранович зі своїми “пуританськими” віршами, К. Сакович і його дивні філософеми, йшли від ідеалу земних насолод своїх попередниікв доби Ренесансу до самообмеження, нового, одухотвореного, християнського аскетизму.

Наведених прикладів, мабуть, уже досить, аби дійти висновку, що в XVII столітті надійних механізмів психологічного захисту від світоглядних “штормів” у науці не було. Вони лише починали формуватись і відпрацьовуватись і не могли оберегти душі людей від іржі зневіри, а літературних героїв – від філософського самогубства.

Тоді ж, у XVII столітті, у філософів Східної та Західної Європи виникає також інтерес до поєднання формальної логіки, математичного мислення з живою цікавістю до загадкових явищ, зокрема видінь, одкровень, що виникають поза нашим бажанням, ніби несамохіть, у забутті, дрімоті, мріях, наяву або у снах. Виразні сліди захоплення тлумаченням підсвідомо-сновидних символів у стародавньому Києві знаходимо, наприклад, у першому східнослов’янському підручнику з філософії (1620 р. ), написаному поетом К. Саковичем. Він вважає, що уві сні триває активна робота мозку, і саме в цей час створюються надзвичайно сприятливі умови для розвитку думок, бо, “вночі думка звільняється від усіх денних турбот, пов’язаних із зовнішніми чуттями, й

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14