Барочные черты украинской литературы XVII-XVIII веков

таких розмов існував тоді навіть спеціальний жанр, так званий резонуючий вірш.

У частині поезій такого роду ліричний герой звертається до гір та лісів із болісними запитаннями, але у відповідь чує лише механічне відлуння своїх слів. “. . . Луна, – пояснює Довгалевський суть резонуючого вірша, – це голос, що розходиться між горами і лісами”. Прикладом такого вірша нехай буде ось цей, про праматір Єву:

Чом принесла заборонене яблуко саме ось Єва?

Луна: “ва”.

Що за причина була, що зірвала це яблуко Єва?

Луна: “Єва”.

Як бачимо, ніякої відповіді від природи в даному разі немає. Але іноді у відгомінні можна вловити подобу осмислених слів. Так, у вірші М. Довгалевського на честь архієпископа Рафаїла Заборовського луна не лише механічно віддзеркалює голос людини, а й ніби силується увійти з нею в діалог:

Ти назови нам, луна, що живеш у долинах вузеньких,

Пастиря славне ім’я. Чом так звучить. А луна: “учить”.

Наші молитви всі сходяться в небі, і знов луна: “ебі”.

Наш проводир Рафаїл, повний любові. Луна: “бові”.

Муза моя йде за ним і співає. Луна: “кохає”

“Жий, отче”, – зичить тобі наш Аполлон, а луна: “поллон”.

У поезії Бароко є й такі резонуючі вірші, де розмова поета з безлюдним простором перетворюється на досить змістовний діалог. Природа вже не спить, вона мислить і відповідає на запитання голосом Бога, духів чи праотців. У вірші І. Величковського “Ехо” “через природу”, як через стіну, розмовляє з поетом з потойбічного світу сам Адам:

– Что плачеши, Адаме: земного ли края?

– Рая.

Чему в он не внійдеш, боиш ли ся браны?

– Раны.

Или возбранен тебе вход внутр его победно?

– Бедно.

Или возбранен тебе вход ест херувими?

– Ими.

Откуду деет ти ся сицевая досада?

– С сада.

Кто ти в саде снедь смертну подаде от древа?

– Єва.

То сееши слезами не без вины поле?

– Оле.

  Бароко взагалі була притаманна певна романтичність. Можна навіть сказати, що хоч в XVII-XVIII століттях романтизму ще не було, проте самі романтики вже існували й досить плідно працювали в мистецтві.

Поети доби Бароко не здогадувались про страшне майбутнє відкриття своїх духовних спадкоємців. Вони вірили, що вся краса від Бога, краса засліплювала їх і нерідко позбавляла психлогічної проникливості. Можливо, з погляду побожної людини це блюзнірство, але не можна не зазнчити, що серед святих, змальованих на стінах Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, зустрічаються й справді демонічні обличчя, дивитися на які смутно і тяжко (фрески “Святителі”, “Пророки”, “Превелебні отці”).

Митці Бароко зробили зі своєї “небесної” краси культ і віддано, жертвенно служили йому.

Завершуючи тему діяльної і самовідданої любові митців Бароко до краси, хотілося б сказати кілька слів про відому картину Рубенса “Возії каміння”. Зображені тут люди возять звивистою гірською дорогою каміння для будівль, що знаходяться далеко внизу, і кожна затримка на кам’янистому шляху поміж скель і урвищ робить неможливим подальше просування до мети. Вони везуть своє каміння для палаців і храмів, “небесної” краси яких,

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14