Барочные черты украинской литературы XVII-XVIII веков

поезії був пов’язаний із засвоєнням нових наукових ідей, що відкривали перед поетами глибини підсвідомого мислення, а заразом – і таємні скарбниці образного мислення. Філософська лірика І. Орновського “вдягнена” вже в шати вишуканої сновидно-фантасмагоричної форми. Він не боїться бути складним, а іноді й “темним”, бо розраховує не на першого-ліпшого читача, а на людину, наділену умінням увійти до загадкового світу поетичної уяви.

У XVII столітті поезія вже орієнтувалася на різні смаки й суспільні інтереси. В одних випадках вона була “простою”, описовою, дидактично-агітаційною, в інших – “переускладненою”, заглибленою в роздуми над сенсом людського буття. Характерно, що до кола поетів Л. Барановича належав не лише відсторонений від прози життя І. Орновський, а й співець героїки козацьких походів О. Бучинський-Яскольд. Останній захоплено описує битви й використовує вірші як політичні “агітки”, а перший вважає, що війни заважають поетам зосереджуватись на вічних питаннях. Принципова відмінність їхніх смаків і художніх систем свідчить про неоднорідність художнього мислення XVII століття.

Ці істотні відмінності в поглядах двох видатних поетів XVII століття можуть служити вагомим аргументом у спростуванні поширеної нині думки, ніби поезія, так би мовити, підвищенного рівня умовності (метафорична, притчева, фантастично-гротескова, фантасмагорично-сновидна, міфологічна) завжди була чужа українській художній творчості. Насправді ж, високий рівень поетичної умовності був властивий українській поезії на всіх етапах її розвитку. Корені українського умовно-художнього мислення слід шукати в XVII столітті, в ірраціональних тенденціях барокової філософії і, конкретно, – у пам’ятках літератури – “Ляменті. .

” М. Смотрицького з його сплавом політики й апокаліптичних візій, у філософських снах-видіннях І. Орновського, складних умовно-метафоричних побудовах “Руського небесного Арктоса” С. Яворського, у “Сні” Г. Сковороди, де філософські узагальнення втілилися в плетениці по-босхівськи страхітливих візуальних образів.

Культура Бароко не обіцяла людям легкого і ясного щастя на землі. Вона не спокушала їх полегшеними відповідями на вічні питання, але вчила бути совісними, мудрими, свідомими своєї приналежності до вічності. Її найбільш войовничі опоненти, просвітителі XVIII століття, прагнули побудувати суспільство на нових засадах, попередньо очистивши його від “середньовічних забобонів”, релігійного догматизму. Звичайно, діячі Просвітительства XVIII століття мають перед культурою свої заслуги. Але слід зазначити, що просвітительська риторика культурної спадщини Бароко здебільшого мала вульгаризаторський характер. За задерикуватими вольтер’янськими випадами Г. Кониського на адресу Гомера і Феба стояла типова для просвітителя XVIII століття зневага до алогічних форм пізнання, зокрема до інтуїтивного (підсвідомого) мислення, яке вони не вміли й не хотіли відрізняти від того, що називали містикою, середьновічною маячнею.

Збагаченню стильового розмаїття української поезії в другій половині XVIII століття заважали не лише суворі політичні й соціальні умови, а й раціоналізаторсько-вульгаристичні традиції всередині самої культури.

Десь за часів Самойловича і Мазепи починається доба мілітаризації українського життя і української культурної свідомості. Це дуже своєрідна епоха, бо своєрідним був сам український мілітаризм – мілітаризм “благородний”, оборонний, насичений співчуттям до народу, щирим патріотизмом, але, тим не менше, як і всякий інший, не позбавлений певного солдафонства і небезпечних традицій дегуманізації суспільної свідомості.

Якогось альтернативного шляху для України в другій половині XVII століття просто не існувало. Оточені з усіх боків арміями трьох могутніх імперій, українці почувалися заручниками якоїсь великої політичної гри, до якої вони самі були причетні лише в ролі потеційної жертви.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14