Барочные черты украинской литературы XVII-XVIII веков

Як писав поет кінця XVIII століття, відомий нам за ім’ям Іван,

Тут за України поміж потентати,

Польським і турецьким почалися раті.

Всяк її під себе прагнув покорити,

Або вже до краю, бідну, розорити.

Та російська сила ворога одбила,

Боронити землі власні понудила.

За таких умов єдиною гарантією суверенності стало лише збереження на Україні військового стану, запровадженого ще за часів Хмельницького. Розпочата ним визвольна війна офіційно завершилася, але країна й далі жила як один великий військовий табір. Лише такий мілітаризований державний устрій дозволяв боротися з агресією із півдня та заходу, а також, асимілятивним тиском зі сходу. Озброєний козак, а тим більше лицар-запорожець, залишався живим втіленням сподівань на краще майбутнє. Молодій українській державі потрібні були суворі й тривожні козацькі сурми, а не ліри новітніх псалмотворців. Тема українського патріотизму в поезії часів Руїни гетьманських “монархій” Самойловича і Мазепи знову перепліталася з темою козацтва, його героїчних діянь. Та й чи могло бути інакше, якщо тогочасні “літератори” нерідко писали свої твори на коліні під Чигирином або в окопі під Азовом! Час залишив нам прецікавий зразок такої військово-польової творчості – вірш О. Бучинського-Яскольда “Охоча стежка” 1678 року, де поет просить у Аполлона швидких крил, аби він міг встигати за козацькими загонами й створювати тут же, на місці боїв, свої “тріумфальні вірші”:

В сімдесят і восьмий рік, о миле жовнір’я,

Хто Пегасів лет подасть чи з голуба пір’я,

Щоб за вами я літав у кожну хвилину,

Як ви б’єтесь чи йдете кудись до спочину.

7 липня 1678 року Бучинський-Яскольд опинився в ар’єргарді війська, що поспішало назустріч турецьким напасникам, і тому він посилає попереду себе на Інгул, де почалася вже перестрілка, свої палкі вірші, де закликає козаків до рішучих дій та швидкої перемоги.

Запозичної в крзацтва наснаги вистачило б на цілу добу розвитку української поезії. Проте захоплення батально-військовою тематикою з часом почало призводити й до зовсім несподіваних результатів

Характер військових дій на півдні поступово змінювався. Визвольна війна українського народу стає лише часткою стратегічних планів царизму, які передбачали певні загарбницькі акції, зокрема захоплення татарських володінь і деяких турецьких територій. Відовідно із цими метаморфозами у військовій політиці на зміну волелюбним митцям приходять поети нових оборонно-наступальних часів. Змінюються теми, образи, настрої. Героїзм нерідко вимірюється тепер кількістю ворожих трупів. Оспівуються гори полеглих і ріки крові, що течуть під чоботами переможців.

З’являються живописно зроблені описи жорстких розправ над мирним населенням, смакування видовищ мук переможених. Відчувається, що поезія надто довго йшла услід за Марсом, звикла до жорстоких законів війни, зачерствіла душею.

Під впливом суворих настроїв найосвіченіші, найвишуканіші поети стають у своїх творах кривавими. Вони дістають якесь хворобливе задоволення від своєї демонстративної зради миролюбних і гуманних ідеалів стародавніх античних авторів і своїх недавніх попередників, які проклинали навіть визвольні війни за їх кров і жорстокість. Цікаво, до кого звертався С. Яворський, коли писав:

Сатурнів хочеш Злотий вік хвалити,

Хвалю залізний чи зі сталі литий.

Яворському вже ніщо не заважає оспівувати війни, зруйновані міста і спалені поля. Він, поет-ерудит, ніби й не уявляє якоїсь іншої слави, ніж та, що

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14