Барочные черты украинской литературы XVII-XVIII веков

підводиться над морями крові:

Бо на м’якому Слава матераці

Лягать не звикла – на кривавім плаці,

Йде крізь огнисті Марсові до слави

Шляхи пиляві.

Кого час в Книгах Вічності лишає?

Того, хто мужньо крівцю розливає,

Той запис ворог буде вишивати,

Нас уславляти.

Хто стоїть за займенником “ми”, ясно, бо сама книжка “Луна голосу, що волає в пустелі” (1698 р. ) була присвячена І. Мазепі. Але з цього вірша видно, що мілітаризація поезії викликала спротив серед числених прибічників гуманістичних традицій. Звертаючись до них на початку вірша, автор вживає займенник “ви”. Отже, “ми” і “ви”. “Ми” (разом з гетьманом) – за нову поезію війни, за мобілізуючу лірику, за славу, вписану до “Книги Вічності” кров’ю. А “ви” за старе як світ і нікому не потрібне в такі суворі часи благо миру:

Хваліте мир ви, я ж криваві хвилі

Бійця-Беллони, котра важить сміло,

Далеко більше цінності у бою,

Ніж у спокою.

Цілком можливо, що цей вірш народився в запалі забутої вже в наші дні полеміки навколо мілітаризації української поезії, у якій брали участь найбільші українські поети 1690-х років, що групувались чи то навколо гетьмана, чи навколо його небожа І. Обідовського.

Крім запального С. Яворського, прихильником культу лицарства й мілітаризації української поезії виступав знаменитий військовий і культурний діяч того часу Пилип Орлик.

У книзі “Гіппомен Сармацький” (1698), присвяченій шлюбові І. Обідовського і Г. Кочубеївни, йдеться про другий Кримський похід російсько-українського війська 1695 року на чолі з В

Голіциним і І. Мазепою. Але патріотично-оборонний бік цієї акції відходить у вірші Орлика на другий план оспівуванням відверто загарбницьких планів царизму щодо Криму.

Відповідно з лицарсько-мілітаристичними настроями помітно змінюється й уявлення про психологію учасників війни. Йдеться вже не про вимушений збройний опір миролюбних людей безглуздим зазіханням агресора на їхню свободу. Таку християнську мотивацію збройних конфліктів наприкінці XVII століття було вже забуто. Натомість відверто вихваляється сила, що нищить усе живе на своєму шляху, оспівується право сильного вдиратися на чужі території й “криваво шиї ламати” усім, хто надумає протестувати проти цього:

А молодь жвава трацькі криваво шиї ламає,

Геть, гетьте, гімни, де Марс у роботі,

А руські юнаки воєнні знаки

Зводять і будять до рицарства і цноти.

Булат як гримне, з корінням вирве мирт зелений,

Гімнів не більша, де меч є лиш кров’ю багренний.

Пилип Орлик переконаний, що справжня вікопомна слава купується лише ціною великої крові. У залитому кров’ю славолюбстві лицарської поезії Орлика важко розгледіти щось людське.

Війну заради війни, подвиги заради подвигів оспівує й П. Терлецький. Він прославляє військовий геній свого патрона Б. Шереметьєва незалежно від того, у яких війнах він проявився. Поета ніби й нецікавить, заради чого ллється кров на півдні України. Для нього всі герої, починаючи з Гектора і Геркулеса, схожі один на одного. Всі вони йдуть “крізь ріку криваву”, прагнучи слави і багатства. Йому довподоби юні лицарі, що буквально купаються у ріках крові:

Хто тільки рушив крізь ріку криваву,

Пливе щасливо у відвічну славу,

На відпочинок до портів гонорних,

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14