Барочные черты украинской литературы XVII-XVIII веков

style="font-size: Золотодворних.

Наприкінці XVII століття нова людина ренесансного типу вже мала всі підстави святкувати перемогу над своїм ідейним опонентом, відданим ідеалу старозаповітної душевності.

На поетичних портретах українських князів, створених на початку століття автором “Дніпрових камен” І. Добровським, вже сяяв холодний метал Беллони. Наприкінці століття його стало вже так багато, що за “воєнним арматним лиском”, “заліза блиском” вже важко побачити людське обличчя. Саме так, як металеву людину, Голема Залізного віку, змальовує Б. Шереметьєва П. Терлецький. На його поетичному портреті людини вже немає. Від неї лишилася абстракція мілітаризму, закута у лиск криці.

Ніяк інакше у житті тривають,

Як груди вкуті у залізо мають,

Не злоті тоги, ні коштовні руди

Їм красять груди,

А ті воєнні арматні лиски

І крицянії від заліза блиски.

Духовну порожнечу мілітаризованої поезії швидко заповнювали пристрасті, які не мають нічого спільного із справжніми культурними традиціями. І серед них проповідь жорстокості посідала не останнє місце.

Вражаючий зразок опоетизованого свавілля надлюдини знаходимо у автора вже цитованого “Короткого опису Сіркових діянь”. Наслідуючи філософів і митців Ренесансу, він прагне прикрасити образ козацького ватажка розповіддю про його здатність вдаватися до так званої розумної жорстокості. Мається на увазі те місце в “Описі

. . ”, де йдеться про криваву різанину, яку вчиняють у татарському селищі запорожці, аби змусити ординців замислитись над наслідками своїх нападів на християнські землі. Це, так би мовити, свідоме виховання жорстокістю, пропаговане мислителями Ренесансу. На ділі воно виглядає так:

І на села й татарські паланки козаки раптово упали,

Заставали жінок і дітей, і татар густо трупом вкладали –

Тоді інші орди в Польщу на війну ходили,

Тим старого й молодого в татар не лишили.

Там одних розпинали, ще й клюкою їх до хреста прибивали

Чи до стінки, – це кожного вуха почуть добре мали,

В татарчат ноги зв’яжуть і вішають їх на жердинах –

Сплюндрували осади очаківські всі в поганина.

В українській поезії ще один твір, автор якого також цікавиться всім нелюдським, потворним, що проявляється в людях під час війни. Маємо на увазі С. Дівовича та його римований трактат з історії України “Розмова Великоросії з Малоросією” (1762 р. ). Цей освічений поет працював перекладачем генеральної військової канцелярії в Глухові і мав доступ до літописів. І здається, він, як знавець української минувшини, також вважав, що хоч козаки під час війни чинили жорстокості, але сама жорстокість не була їм властива. Вдаючись до нелюдських вчинків, його персонажі, як і герої “Короткого опису Сіркових діянь”, щось наслідують, щось згадують, діють за чужими зразками:

Колись, у п’ятсот п’ятім, татар ми побили,

Вогнем-мечем всю землю поганську покрили,

А виборне козацтво полками своїми

Змагалось кроволийно з краями чужими.

Поема С. Дівовича, крім усього іншого, цікава ще й тим, що в ній зафіксовано останній ступінь мілітаризації української рицарської поезії й самого образу козака. Незважаючи на свою ерудицію, автор не пам’ятає створеного його попередниками в XVII столітті образу воїна-ратая, покликаного самим Богом стати до битви і взятися за зброю. Натомість він змальовує страшний образ нещадного месника, демонічного посланця смерті, перейнятого почуттями

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14