Барочные черты украинской литературы XVII-XVIII веков

ненависті, помсти і нищення.

Українські поети часів визвольної війни оспівували героїчну і жертовну боротьбу народу із загарбниками й поневолювачами, а не криваву помсту українців полякам чи татарам. У цьому проявилась шляхетність їхньої поезії, розуміння високої людяної суті оспівуваної ними збройної боротьби. Мілітаризована поезія багато що трактує по-новому. Вона заново переписує історію визвольної війни, наголошуючи ту правду життя, якої, як їй здавалося, бракувало старим поетичним текстам. У нових творах частіше трапляються реалістичні деталі, в більшості випадків йдеться про право на зображення жорстокості війни, а в окремих випадках навіть на смакування її деталей.

Проте, як уже зазначалося, коли йшлося про відгомін в поезії С. Яворського якоїсь забутої полеміки навколо мілітаристичних мотивів в українській поезії, в XVII столітті були поети, що відчували відразу до кривавої слави, жорстокостей війни й оспівували мир і людяність. Можливо, що тим співцем безхмарного щастя Золотого Віку був І. Орновський. Він ще міг написати панегірик захиснику степових рубежів Г. Захаржевському-Донцю, але в усій його поезії відчувалался відраза до кровопролиття, війн і солдафонства. Сучасники Орновського прагнули зрівнятися у славі з найбільшими героями Стародавньої Греції, а він, сміючись, твердив, що вони поводяться з вічністю, як з турецькою фортецею, вдираючись до неї гвалтом:

О, як прикро і слава вздобляється кшталтом,

Коли штурмом у вічність вдираються гвалтом.

Л. Крщонович також належав до числа тих людей, які вже в XVII столітті розуміли, що тривалі війни і пов’язана з ними мілітаризація суспільної свідомості не сприяють культурі, породжують людей, здатних лише до вічної ворожнечі і кровопролиття:

Хто-бо залізом та й мир здобуває –

Праця даремна, даремно і дбає!

Ходить з мечем хто, той миру не хоче –

Тільки на кров той розширює очі.

Кровопролиття на Україні не надихало й найавторитетнішого в тогочасних художніх і політичних колах поета – Л. Барановича

Він пише вірші, які нагадують молитви за мир:

Коли ти води вгамуєш, Пане,

Вгамуй і крівцю, нехай перестане!

Потопом землю не дав ти залити,

В кровавім морі не дай нас втопити!

Л. Баранович прожив усе своє життя серед війн. Саме йому належить найвражаючий зразок миролюбної поезії XVII століття, де Україну за часів Руїни зображено як човен, що потопає в морі крові:

Так, як на човен хвилі налітають,

На Україну лиха нападають.

Ні, іще гірше! Човен воду крає,

А Україна в крові потопає.

Пане, водою правиш і вітрами,

Хай же стихне буря над нами!

Певна опозиція мілітаризації в XVII столітті вже існувала. І особливо виразно миролюбність української культури проявилась у полеміці І. Орновського із “марсіалістами кривавими”.

Тогочасне життя сприяло войовничому духові суспільства мілітаризації культури. Знайомство з творами поетів часів Самойловича і Мазепи (П. Терлецького, С. Яворського, П. Орлика) підтверджує слушність песимістичних прогнозів І. Орновського. Уславлення військової могутності держави, особистих заслуг можновладців ніколи не прикрашало поетичної творчості. У добу Бароко офіціозна і до того ще й мілітаризована гілка української поезії не була особливо родючою. І тому, можливо, саме невдоволення поетів-“марсіалістів” своїми надто скромними успіхами й підштовхувало їх до пристрастних атак на опонентів.

Диспут “марсіалістів”

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14