Барочные черты украинской литературы XVII-XVIII веков

і прихильників миролюбства на сторінках поетичних творів свідчив про початок розшарування населення козацької держави, бо щодалі тривали війни, то більше з’ясовувалося, що для одних вони відкривають шлях до багатства, визнання, слави, високого суспільного становища, а для інших – джерело всіляких бід.

“Марсіалізм” панував в українській культурі досить довго. І це пояснюється, як уже зазначалося, не якоюсь войовничистю, закладеною в українській національний характер, а самими обставинами життя народу, що протягом двох століть не давали чоловічому населенню України розслабитися, відпочити від війн, як слід відчути смак мирної праці, охолонути від кривавих пристрастей.

Проте в XVIII столітті, десь з двадцятих його років, починається уповільнений процес лібералізації українського життя. Тріумфуючий войовничо-рицарський пафос поволі вивітрюється з поезії, лишаючи по собі місце для роздумів над дійсністю.

Козацький поет З. Дзюбаревич починає замислюватись, чи є щось добре в тому, що українці не перестають воювати вже друге століття. А якщо при цьому ще й увесь світ воює, то чи не є це ознакою загального божевілля або наближення судного дня?

Вже приходить кінець світу

Отим людям без одвіту –

Все у війнах ненаситних

Правовірні християни.

Ці вірші писалися під час перського походу 1722 року до Каспійського моря російсько-українського війська, де воно мало підтримувати Персію у війні з Туреччиною. Читаючи батальні вірші українських військових першої половини XVIII століття, неважко помітити, що багатьом з них не подобалсь та роль, яку визначив для них російський уряд у своїй військовій діяльності. Козацтво ніби втрачає смак до Марсових подвигів і переможних фанфар. Про це свідчить анонімна поема “Баталія під Солодківцями”, присвячена битві 1733 року в якій російсько-українське військо розгромило прихильників польського короля Станіслава Ліщинського

Переможну битву він називає “нещасливою баталією під Солодківцями”, а коли пише про вбитих тут “ляхів”, то не приховує свого суму і жалю.

Анонімний автор драми “Образ пристрастей цього світу” (перша чверть XVIII століття), міркуючи про союз Марса (козацтва) з Беллоною (Росією), висловлює сумнів у його розумності та доцільності. Вустами Бунту (отже, й головного “бунтівника” гетьмана І. Мазепи) він говорить, що Марс (Україна) став рабом Беллони (Російської імперії), через що й вкрив себе ганьбою:

Це мені чути нудно, бо справді жахливо,

Що рабом у Беллони зробивсь Марс на диво.

Того я не довідаюсь: чи хитро вловився,

Чи на власний він розгляд таки підхилився?

Хто подав на цю думку резони й совіти,

Що схотів він Беллоні себе покорити?

Яку славу здобуде, таке сотворивши,

Чи велику візьме честь, отак учинивши?

У ті часи, коли І. Величковський та М. Довгалевський писали свої поетики, друкографіка ще не відмежувалался від науки віршування. І ця обставина змушувала їх вдаватися до розгляду проблем, які стосуються не самого творчого процесу, а лише подачі і оформлення. Багато їхніх порад стосуються засобів прикрашання твору й надання йому “інтригабільності”. Але здивувати читача барокової літератури було не так вже просто, і тому створення якихось особливих текстів, що мали продемонструвати гострий розум автора, вимагало чимало часу й великих зусиль. Як пише сам І. Величковський, виходячи, мабуть, із власного досвіду, навіть “короткіє, малєнькіє” “штучки поетицкіє” “великую компонуючим

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14