Билингвизм как языковая политика государства

зі сторін мовного конфлікту. Бо справа — в неадекватному підході української еліти до питання мови.

Тобто ті російськомовні громадяни, які вимагають, щоб російська була другою державною, роблять це тому, що законодавчим тиском раніше скористалася держава, зробивши українську мову державною і не передбачивши захисту прав іншомовних громад.

І раз держава використовує цей закон винятково для обмеження прав російськомовних, вони теж хочуть, щоб їх права були зафіксовані на рівні закону. Але тоді і інші носії мов теж цього захочуть.

Отже — законодавчий захист мови — це глухий кут. Мову потрібно захищати в правовій площині. А в законі — передбачити правовий захист для іншомовних.  Справа не в дотриманні Конституції чи Європейської Хартії, справа в інтелектуальній рішучості української еліти перенести питання мови у правову площину.

Ми маємо реакцію влади на потуги місцевих влад щодо двомовності в законодавчому полі, а не в правовому.

Держава обмежила право російськомовної громади на волевиявлення, а не запропонувала прийнятний принцип такого волевиявлення.

Опозиція посилалася на інші закони і погрожувала референдумами.

Держава обстоювала інтерес одних носіїв мови і діяла проти інтересу інших носіїв мови, теж саме чинила і опозиція

Тобто і держава, і опозиція демонстрували інтелектуальну безпорадність і неспроможність зайняти лідерську позицію в правовому полі, зайняти принципову, змістовну позицію.

Справжніх Політичних Лідерів, які би інтелектуально піднімалися до розмови на рівні принципів в сфері права, не видно.

Набагато легше діяти через Європейську Хартію, українські Конституцію чи закони, прокуратуру, адміністративне обмеження прав місцевих громад з боку влади чи шляхом провокаційних референдумів з боку опозиції. Це веде владу і опозицію до поразки.

Ми не зможемо вирішити питання мови в Україні, допоки не поставимо його як питання права, а не закону, поки не будемо шукати принцип, що створює рівні умови для різних мов, поки не знайдемо спосіб реалізації принципу шляхом консенсусу на всіх рівнях суспільства, де приймається рішення про використання мови, поки не перестанемо розглядати мову як найважливіший інструмент культурної політики, яким вона вже давно не є.

Ще зовсім донедавна мова була інструментом економічної і політичної конкуренції. З появою управляючих інфраструктур трансляції смислів нового типу, які є незалежними від мови, мова як політика втратила свою колишню силу.

Більш потужні смислообрази породжують більш потужну мову, але не навпаки.

Отже мова не може виступати інструментом політичної конкуренції держави, вона може бути лише інструментом духовної конкуренції культури, тобто мова стає питанням принципового права і багаторівневої згоди в процесі інтеркультурного духовного розвитку.

Культурна політика може виправити ті чи інші сторичні перекоси, може створити умови для духовного лідерства, але культурна політика не створює духовне лідерство культури. Мова перетворюється на порожню оболонку, коли за нею не стоять потужні наука, література, кіно.

Ви можете приймати будь-які закони про мову, але структура державного бюджету викриває дійсне ставлення до мови. Хочете, щоб будь-яка мова збереглася, займіть протягом тривалого часу історії позицію культурного лідерства цією мовою. А якщо

1 2 3 4 5 6 7 8