Богдан-Игорь Антоныч

поета, котрий насправді вважав літературу соціальним явищем і навіть виправдовував агітку, але за умови, якщо вона «талановита і потрібна». Його національне та громадське сумління підтверджується багатьма віршами, що ввійшли до збірок або лишилися поза ними («Листопад», «Просвіті», «Франко», «Угору стяг!» та інші). Високий рівень національної свідомості Б. -І. Антонича засвідчують слова, написані напередодні передчасної смерті (06. 07. 1937 р. ) й присвячені трагедії Крут: «Крути! Крути! Час розплати близько». Не цурався він і громадської діяльності, зокрема брав участь у роботі львівської «Просвіти» як музика та маляр. Був він і серед представників літературного об’єднання «Листопад», де гуртувалися поети католицького віровчення. І це не окремі епізоди його творчої та життєвої біографії. Поет не міг стояти осторонь начальних проблем тогочасної, немилосердної до нього дійсності. Йому, вже магістру філософії, одному із здібних учнів професора Г. Гертнера було відмовлено студіювати славістику у Болгарії тільки тому, що він – українець, а не поляк. І хоча Антонич не брав участі у рухові Опору такій політиці, названій пацифікацією, він прийшов сам до усвідомлення єдності свого краю з усією Україною, як В. Сосюра – Донеччини, або Д. Фальківський – Полісся. І річ не тільки в тім, що Б. -І. Антонич самотужки глибоко засвоїв літературну українську мову, дивуючи своїм знанням сучасників. Він перейнявся переконанням незнищенності свого народу в його етнічних межах – від Сяну по Кубань, бо «не вміє пригинати спини козацький вільний юний син».

Поет майже ніколи у віршованих текстах відкрито не висвітлював своїх почуттів, зокрема й патріотичних. Вважав, що не в цьому полягає справжнє покликання його таланту

«Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність», – наголошував він у статті «Національне мистецтво». Безперечно, таке міркування підтверджується художньою практикою.

Б. -І. Антонич прагнув знайти свій варіант урівноваження взаємозв’язних сфер літератури і мистецтва з дійсністю. Мистецтво має існувати поряд із довкіллям, але не дублювати його, навіть живлячись його джерелами. Поет схилявся, як він сам висловився, до «мистецького плюралізму», тобто множини самостійних, рівнозначних художніх сутностей. «Міфологізм» Антонича (про який одностайно згадують критики) – це теж не лише стиль. Це український «образ світу», що виходить до своїх європейських та індоєвропейських першокоренів.

Сьогодні «в широкий світ» виходить й сама Україна. І світові саме час, мабуть, побачити себе в українському світовидчому дзеркалі. Тип світосприймання, тобто «мистецький плюралізм», позначиться і на творчості поета. Така риса появилася вже в його першій збірці «Привітання життя» (1931 р. ). Вона привернула увагу творчої інтелігенції Львова, засвідчила появу молодого талановитого поета, котрий шукає себе, «блукаючи в чарівному і примхливому лісі світової поезії». На думку тодішніх критиків – це «найслабша поетова збірка». І все-таки «Привітання життя» – це шукання поетичних форм ритмомелодики строф і цілих рядків, римуванні, звуковій будові рядка. Основне джерело натхнення поета – творчість рідного народу, його культура. В цій першій своїй збірці Б. -І. Антонич задекларував суть свого світорозуміння: «Я – закоханий в житті поганин». І поет не зраджував йому ніколи, навіть тоді, коли творив узагальнений образ міста-монстра (книга віршів «Ротація») протиставляючи йому природу, животворні соки, нуртуючу енергію рідної зелені. В цій збірці («Привітання життя») не надається переваги жодним формам: класичній (сонет) чи модерній (цикл «Бронзові м’язи»). Поетична традиція не

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Похожие работы