Богдан-Игорь Антоныч

краплі яворові», «ранок спертий на вориння». Має слушність І. Вільде, яка сказала, що в цього поета сто пар вух, сто пар очей які бачать і чують те, на що нам потрібно ткнути пальцем». У «Трьох перстенях» є твір, що ховає в собі ключ до розтлумачення збірки і, можливо, навіть усієї творчості Антонича. Це «Елегія про співучі двері»:

 На кучерах сивості трави,

 Черлений камінь у ріці.

 Смолиста ніч, і день смуглявий,

 Немов циганка на лиці.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . .

 Скорбота мохом оповила

 Задуману країну цю.

 Як символ злиднів виростає

 Голодне зілля-лобода.

Тут погляд поета намагається охопити одразу минуле і сучасне свого краю, своєї бездольної Лемківщини. Починає поет від спогадів про дитяче перш знайомство з природою, але не зупиняється, коли зір його спиняється на вікнах лемківського села, що «неначе лата, пришита до лісів». Ліс дитинства поета набуває виразної портретності в цій книжці поезій. «Дрижать ялинці в вітру лапах», «течуть униз краплини шуму, немов з гарячих пнів смола. Сповитий в зелень і задуму, п’є олень воду з джерела». Для Антонича лейтмотивним, особливо значущим простором є ліс. Цілком конкретний: ліс Лемківщини і ширше Карпат. Рівень фольклорно-культурний: той образ лісу, який всім знайомий за українським фольклором і «лісовими» літературно-мистецькими мотивами, Ліс-полюс Антоничевої світобудови; його, Лісу, антипод – Місто. Інші ділянки «природного», «поганського» світу Антонича Сад і Село-це немов передлісся, підходи до Лісу. Село часто-густо прагне перелитися в Сад – або прямо в Ліс: «на схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село». На мою думку, хоч як це не парадоксально, суто авторських образів у ліричних текстах Антонича не так і багато. Свідчення цьому-вірш «Село». В його основу покладено архетипи (тобто прообрази) закорінені у глибинах колективної свідомості. Вони, як би, складають підвалини національної та загальнолюдської символіки. За видами та картинами сільського пейзажу прочитується особливий зміст. Принаймні уже перші рядки («корови моляться до сонця»), як би звертаються до сивої минувшини, як стародавні українці шанували свого Бога Тура (Тільця),між рогами якого подеколи зображували сонце-відгомін цього сонцепоклонницького культу й досі вбачається у шанобливому ставленні українців до корови-годувальниці. Він наявний у яскравому образі того ж сонця, що «полум’яним сходить маком», в образі неба, наділеному несподіваним епітетом «конопляне». Мовиться не про відомі рослини, а про символи світотвірних сил – вони часто використовуються у народних обрядах. Не випадкові тут і явір, що означає світове дерево. Не випадкові кужель і колиска, як уособлення світового круговороту:

 З гір яворове листя лине

 Кужиль, і півень, і колиска.

 Вливається день до долини,

 Мов свіже молоко до миски.

До них досить часто звертається поет у своїй творчості, роблячи їх опорними у процесі власного образотворення. З часом, різні прадавні, язичні обряди перейшли до християн і в деяких селах зберігаються і досі. Язичницьке сприйняття природи допомогає зрозуміти й порівняння дня з молоком – так відчуває день селянин. Належне місце посідає і образ сонця. А про гармонійне поєднання дня і ночі сказано: «вливається день до долини, мов свіже молоко до миски». У збірці «Три перстені», автор показав свого героя частинкою тієї природи, яку любить і відчуває кожним фібром

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Похожие работы