Богдан-Игорь Антоныч

своєї душі, як відчували її наші предки, й водночас передав любов своїх сучасників до всього живого на землі. У поезіях звучить ідея взаємодії природи й суспільства: розум і моральність мають переважати у стосунках із довкіллям. Поезія, що втілює єдність природи і людини, утверджує розумне, духовне в природі й природне в людині, по праву може називатися громадянською, хоча поету завжди закидали протилежне. Світ «Трьох перстенів» розмаїтий і щедрий», крім радості, торкає майже всі струни людських почуттів, серед яких є місце і зневірі, і сумніву. У збірках «Книга Лева» та «Зелена Євангелія» представленні найбільш зрілі, з поетичного та філософського погляду твори Б. -І. Антонича. Якщо «Книга Лева» пронизана духом християнського ясно бачення, то «Зелена Євангелія» відкриває красу Антоничевого стилю. Мотив незнищенності матерії переходить з «Книги Лева» в «Зелену Євангелію», книжку, суцільно підкорену ідеї пантеїстичного тлумачення природи. Ніщо тут не було щасливою випадковістю. Творчість Антонича споріднена з лемківським, народним фольклором, він широко використовував образи з християнської міфології, особливо зі старозаповітних переказів, канонічних Євангелій і навіть апокрифів («Балада про пророка Йону»):

 Шаблями пройденими повертаю дні

 Природи в мряковіння й первнів перші шуми:

 Мов Божий стовп, стоїть мільйоннолітня ніч,

 В прадавньому хаосі землі й води всуміш.

У збірці «Книга Лева» поет звертається до фольклорних легенд, біблійних та історичних оповідань, міфів про походження стихій, світил, землі й усього сущого, Крім того митець використовує мотиви античності (єгипетської, індійської, грецької) й «поганської» міфології слов’ян:

. . . Земля, немов народжена ні з чого вперше,

 виточується з-поза гір хаосу мрячних.

 Хрещу новим найменням кожен квіт найменьший

 І кожен убиваю назвою небачно.

… … …

 Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,

 Ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом

 Зітхає небо, до хреста землі прибите,

 І стигма сонця на моїй долоні світить.

Поет особливо цікавився так званими дописемними культурами. Писати вірші – це означало для нього займатися міфотворення, порушуючи філософськи, релігійні чи космічні проблеми. В збірці віршів Антонича «Зелена Євангелія» чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринним і рослинним світом рідного краю: «Антонич теж звіря сумне і кучеряве. . . », «росте Антонич і росте трава», «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях. . . ». В поезії «До гордої рослини, цебто до самого себе» автор пише:

 Мов мідь живу, наснажує рослини

 електрика зеленої землі,

 але і ти – рослино горда, що

 співаєш це, не знаючи пощо,

 колись, мов пень, подолана від тлі,

 покотилися землі на груди сині.

Він переконаний, що людина-плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершеної у своїй мудрості і красі. Природа дає життя і рослинам, і тваринам, і людям, з неї вони виростають і до неї повертаються, завершивши свій зелений шлях. Б. -І. Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності. Його поетична свідомість органічно злилася з природою і це знаходить свій вияв у художньому ладі творів. Автор і в минулому і в сучасному бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи:

 Овес, метелики і присяги коханців

 Весна закрутить хмільно веретена травня

 Лисиці, куні і дівчата

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Похожие работы