Богдан-Игорь Антоныч

яка втратила моральні орієнтири, здатна на таке. У цій поезії з’являється образ цвілі як символ мервотності, занепаду, запустіння, руїни: «червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини». Його знаходимо і в інших віршах збірки: «цвілі млосний подих» характерний для зовнішніх прикмет міста-будинків, подвір’їв мороку («Балада про блакитну смерть»), але найстрашніше, коли «холодне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль» («Концерт з Меркурія»). Так закономірно урбаністичні мотиви переростають і пов’язуються з апокаліптичними. Поет, на мою думку, якби доходить висновку, що «місто котиться в провалля»:

 За всі гріхи і всі провини,

 За малість, зрадність і підлоту,

 За злочини, що повне ними

 Кубло презирства і голоти

Його «міщанський бог рахує зорі, душі і монети», тобто спостерігається повний розлад людини з красою життя, його гармонією. Тому Антонич у поезії «Сурми останнього дня», ще яскравіше висловлює свою думку в формі риторичного запитання: «– О, пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?»

Ця нескінченна райдуга звуків, кольорові почуттів проходить «червоною стрічкою» через усю творчість Б. -І. Антонича. Образи сонця, вітру зелений колір мають своє поетичне навантаження, яке не можна не помітити ознайомившись з його творчістю.

Сонце – прабог всіх релігій, у поезії-символ життя на землі: «корови моляться до сонця, що полум’яним сходить маком», «сонце ходить у крисані», «дівчата заплітають у волосся сонця гребінь», «квітчасте сонце спить в криниці на мохом стеленому дні», «в сонці міст рудий хребет ліниво гріє», і весна підносить його угору «мов горючого птаха», і «ранок везе його наче золотий сніг», і селяни запрягають його до своїх возів – сонце проймає все буття людини. А сам поет продав своє життя сонцеві «за сто червонців божевілля» і носить його в «кишені», ходить з ним на плечах і не уявляє без нього ні життя, ні творчості.

Вітер – символ перемін, сподівань на краще: «тріснути батогом на вітер буйний», «над кленами весна і вітер, забрівши у хащі, закутаний у вітер. . . лежу, мов мудрий лис», «обвіяна далінь безкрая. . . »

Зелений колір – уособлює життєрадісність, початок чогось нового: «кілька зелених смерек», «правда зелених хвилин», «Зелена Євангелія», «слова прийшли до уст зелені», «зелена повінь». Я, особисто була вражена авангардизмом, глибиною, не звичним поглядом поета на загальні, повсякденні речі, природу, релігію, людину, космос. .

Як митець, Антонич не знав обмежень і умовностей, не боявся пересудів і критики, шукав свою непроторенну стежину. Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління. На мою думку, вся творчість Антонича, це тернистий шлях пошуку гармонії душі, гармонії взаємовідносин: людини і природи, людини і Бога, людини і Космосу, порозуміння повага, взаємодія між собою.

 

С П И С О К

використаної літератури

 

1. Москаленко М. Про Антонича, і не тільки про нього // Сучасність – 1992 – 4. 9 – с. 95.

2. Павличко Д. Незгасаючий перстень життя. - К. : Веселка, 2003.

3. Павличко Д. «Пісня про незнищенність матерії» / Весни розспіваної князь: Слово про Антонича. – Львів: Каменяр, 1989.

4. Руснак І. «Поезія Богдана-Ігоря Антонича»: від українських джерел до світової культури // Українська література в загальноосвітній школі.

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Похожие работы