Богдан Лепкий как писатель, литературный критик и историк литературы

І. Франко після прочитання перших оповідань Б. Лепкого в то­дішній галицькій газетно-журнальній періодиці відзначав в огляді «Українська література за 1899 рік», що «індивідуальність Лепкого менш діяльна і політична, ніж в останніх українських новелістів (В. Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, М. Яцків. — В. К); він має м'який, вразливий і поетичний характер; однак у його новелах є і щасливі моменти, красиві описи і добре висловлений тихий меланхолійний настрій (підкр. моє. - В. К. ). Згодом у статті-огляді «Южно­русская литература» (1904 p. ) I. Франко відзначав, що в оповіданнях та новелах і Б. Лепкого відбивається м'якість колориту і ніжність почуття.    

Безперечно, Б. Лепкий як прозаїк у творах на історичні теми дотримувався наукових трактувань історичної епохи, часу, тла Але навіть у такому широкому художньому полотні, як роман «Мазепа», автор достатньо використовує не і тільки раціональну, а й емоціонально-почуттєву сферу, іншими словами, — душу. І як справедливо підмітив Микола Ільницький, «Мазепа» Лепкого не та демонічна постать, якою він постає у творах класиків західноєвропейської літератури. . . ». Більше того, він нерідко проступає до читача з, внутрішнім плачем, бо обсіли його голову чорні птахи безвиході.

Коли ж, скажімо, у невеликій історичній повісті «Вадим» (1903) автор надто (лаконічний, скупуватий на художні засоби, хоча і маємо зворушливі замальовки природи, документалізовану трансплантацію народних звичаїв, то в нарисистиці — аж до разючості образна гама утверджує зміст «Далеко від зелених степів, серед білих ледів замучила його злочинна царська рука І навіть чайка не принесла нам від нього передсмертної вісти. В обіймах чорної тьми і білої стужі скостенів останній представник независимої України.

На відміну від Г. Хоткевича Б. Лепкий (1872-194J) був причетний до утво­рення української «Молодої Музи», те­оретично приймаючи естетичну програ­му «Молодої Польщі», яку очолювали С

Пшибишевський і С. Виспянський; підтримував творчі взаємини з О. Луцьким, П. Карманським, М. Яцковим, В. Пачовським та іншими. А от у власній творчості, з огляду, напевне, на літера­турну ситуацію, остерігався відверто «модернізувати». «Секрети» його ху­дожніх новацій ховала в собі епічність мислення письменника, виявлена в малій прозі. На це звернув увагу критик Лев Трубацький у передмові до збірки Б. Лепкого «З села» (1898).

Кракові Б. Лепкий став професо­ром Ягеллонського університету. Його тривала педагогічна робота втілилася в «Нарисах історії української літерату­ри» (1909), що мала кілька перевидань. Як зізнавався сам автор, йому найбіль­ше імпонувало «розслідити», як «есте­тичне об'являлося у нас у творах словес­них», а у своїх «Нарисах. . . » постулатом літератури він хотів покласти Красу, але, щоб підручниковим виданням охо­пити якомога більше явиш, змушений був писати його з погляду історичного. Така приблизно ситуація для Б. Лепкого склалася і в художній творчості, зокре­ма у прозі.

Як і В. Стефаник, письменник мав і свої особливості в переборюванні кла­сичної оповідної традиції: впливовість конкретного художнього епізоду. Лока­лізація і повторюваність ситуацій (про що постійно дається авторська вказівка в тексті, — «Матвій прийшов на своє місце», «цього року було як торік», «ста­ра біда», «минув рік, чи два, чи більше, не знаю» та ін. ) при лаконічності викладу дають читачеві сталу модель поведінки людини за немовби законсервованих умов існування. Здатність «бачити» ти­пове посилюється споминами, широко введеними Б. Лепким до підоснов свого творчого методу. Правда, з наративними елементами в прозі письменника М. Євшан пов'язував і художні втрати.

За три роки до імперіалістичої

1 2 3 4 5 6