Боевые действия УПА
Вікова боротьба між націоналістами й інтернаціоналістами за те, чи бути Україні самостійною, чи ні, в серпні 1991 року завершилася на користь перших. Однак, тільки теоретично. Парадокс у тому, що плодами боротьби поколінь борців за нашу свободу скористали ті, хто свого часу нищив український національно-визвольний рух всіма засобами, включаючи збройний. Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту” взяв їх під своє покровительство. Правда, згідно з п. 16 ст. 6 цього закону до учасників бойових дій належать також “вояки Української повстанчої армії, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941 — 1944 роках, які не вчинили злочинів проти миру і людства та реабілітовані відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.
Цей закон, який прийняли у Верховній Раді комуністи та космополіти різних мастей, жодних прав бійцям УПА не дає, адже вони не припинили боротьбу в 1944 році, а продовжували її проти сталінських посіпак аж до 1956 року. А це, на думку „законотворців”, – „злочин проти миру та людства”. Зовсім інакше трактує дії ОУН-УПА міжнародне право.
У 1918 р. Україна стала незалежною і була визнана державами світу включно з Росією. Однак існування УНР перешкоджало відновленню імперії
Оскільки СРСР виник без волевиявлення на те українського народу, ніякого союзного договору навіть з представниками маріонеткового уряду УРСР про створення СРСР підписано не було, стан окупації України тривав фактично до 1991 року зі всіма юридичними наслідками для українського народу.
Тому російсько-німецька війна 1941-1945 років, в якій зійшлись у двобої два колишні союзники та імперіалістичні хижаки, не була для нас “вітчизняною”, бо наша Вітчизна не Радянська Росія (СРСР), а Україна. Українці не були зобов’язані захищати окупаційний російський режим на своїх землях.
Також у 1939 році Червона армія окупувала, відповідно до ганебного пакту Молотова — Ріббентропа, Західну Україну, що перебувала в складі Польщі. СРСР потоптав принцип самовизначення нації, організувавши і провівши під контролем воєнних окупаційних властей плебісцит — так звані Народні Збори Західної України, чим намагався надати анексії Західної України вигляду законності. Цей плебісцит був юридично не чинним, оскільки СРСР провела плебісцит в умовах режиму воєнної окупації, в присутності і за допомогою власних збройних сил, чого міжнародне право не допускає.
Особливістю режиму воєнної окупації УНР з 1921 року, а Західної України з 1939 року є те, що він згідно з міжнародним правом не означає переходу цих територій до окупанта. Територіальні питання вирішуються звичайно в мирних договорах.
16 серпня 1945 р. у Москві був підписаний “Договір між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон”. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 5 лютого 1946 року у Варшаві, після чого договір