Божественная комедия. Данте

style="text-align:  Мене од страху кидатиме в піт.  

 В плачливім краї знявся вихор гоном,

 Пустельний діл скорботи спалахнув

 В моєму серці відсвітом червоним,

 І впав я, наче той, хто вмить заснув.

(Пісня ІІІ, 130-136)

 Ще більш приголомшливим було враження від розповіді Франчески де Ріміні:

 Так дух розповідав цей, споминавши,

 А той ридав; і руки я простер

 Удаль за ним, від жалю вмиравши,

 І впав, неначе той, хто нагло вмер.

(Пісня V, 139-142)

 Чим глибше коло, тим тяжчий гріх і суворіша кара: у третьому колі борсаються у багнюці під дощем чревоугодники, у четвертому сваряться скнари й марнотратники, загрузли у болоті гнівливі у п’ятому колі, у розпечених гробах карається безвір’я й єретизм – у шостому, у сьомому кривава ріка поглинає вбивць. Але тут поет не переймається такими почуттями, які доводили його до згину при зустрічі з тими, хто за життя зазнав страждань, був жертвою несправедливості, насильства, наруги.

 Різнохарактерні почуття викликає розповідь графа Уголіно, що, змовившись із Руджієрі, зрадив Ніно Віконті, із яким розділяв владу у Пізанській республіці. Пізніше архієпископ Руджієрі звинуватив Уголіно у зраді йому і жорстоко помстився. Приховавши свій підступний намір, він запросив до себе Уголіно із дітьми і прирік їх на голодну смерть, замурувавши у вежі. Кару за зраду Уголіно відбуває разом із своїм вбивцею – у безсилій він гризе череп Руджієрі:

 Піднявши рота від страшної страви

 Й волоссям жертви з губ утерши кров,

 Цей грішник припинив бенкет кривавий…

(Пісня ХХХІІІ, 1-3)

 Гнів і любов, лють і ніжність звучить в оповіді про драматичні події у Голодній вежі, про загибель невинних дітей

Із хвилюванням розповідає Уголіно про те, як вони з жахом зрозуміли, що замуровані, які відчайдушні страждання перенесли. Найвищого трагізму розповідь досягає в епізоді, де діти виявили турботу про батька:

 Собі я руки в розпачі вкусив.

 Гадавши, що я голод за всіх важче

 Терплю, вони, підвівшись із кутів, 

 Сказали: «З’їж нас, батьку. Це найкраще,

 Коли ти відбереш життя у нас.

 Нехай воно іде на щось путяще».

(Пісня ХХХІІІ, 58-63)

 «Чом не розверзлась нам земля в той час!» -- із відчаєм вигукує він. У страшних муках загинули діти. Нещасний батько описує свої муки:

 Осліплий, мацав я камінний холод,

 Звав кожного, -- і кожний був мертвяк,

 Аж поки горе переміг злий голод.

 У Пеклі він продовжує страждати від голоду й ненависті до вбивці:

 Замовкнувши, накинувсь неборак

 На вбогий череп й ну глодати

 Зубами гострими, як у собак.

(Пісня ХХХІІІ, 73-78)

 Роздуми автора свідчать, що він не

1 2 3 4 5 6 7 8 9