чи іншого елементу. В усякім разі європейськість України не підлягає жодному сумніву: з загальноєвропейського руху її не можна виключити, до нього вона належить органічно. . . Хоч Україна і належить фізично до Східної Європи, то вона духовно репрезентує в своїй синтезі Заходу і Сходу деякі важливі, навіть основні риси західної ментальності. Тому можна і навіть слід говорити про призначення України бути Заходом на Сході" 79. Зауважимо, що у 1953 р. Б. Крупницький навіть планував видати у видавництві УВУ курс лекцій „Україна між Заходом та Сходом", який він читав в університеті 80.
Л. О. Окіншевич, якого Б. Д. Крупницький просив прорецензувати свою працю81, вважав, що проблема взаємовідносин Сходу і Заходу в національній історії не вичерпувалася питанням про призначення України, а потребувала опрацювання цілого ряду інших аспектів національної історії. Тому вона не може бути розв'язана на засадах встановлення "вищості" певної культури. "Таке запитання, що його не раз ставлять собі українці, є в засаді невірне, - писав Л. О. Окіншевич. - Західна культура є, безперечно, старша, але східна є більше в процесі зросту.
. Так само й історична позиція народу не є недобра, ні тоді, коли вона свідчить про його повну сил молодість (з великими перспективами в майбутньому), ні тоді, коли вона свідчить про його мудру й багату на досвід зрілість" 82. Відтак, пояснення та інтерпретацію явищ і подій національної історії доцільно виводити з ідеї внутрішнього конфлікту, який утворився внаслідок тривалого історичного побутування українського народу. Причому цивілізаційна межа, що проходила по українських землях, не залишалася сталою, а постійно переміщувалася в різні епохи. Тож в інтерпретації Л. О. Окіншевича проблема цивілізаційного положення України трансформувалася у питання "межового положення", "цивілізаційного перехрестя", конфронтації та взаємодії двох цивілізацій в історичному просторі України, що призводило часом до химерного поєднання західних та східних елементів в історії нашого народу. "Його трагічна історія, - писав Л. О. Окіншевич, - здається багато в чому пояснюється закладеним у ньому самому внутрішнім конфліктом. Водночас, це питання може бути складніше, ніж воно уявляється тим українським вченим і історикам, що без застереження залічують український народ і його історичний розвиток тільки до одного з відмінних культурно - історичних типів" 83.
Б. Д. Крупницький порушував також дотичні до „орієнтаційної проблематики" питання, зокрема проблему простору у східноєвропейських війнах
супроти Російської імперії та СРСР. На відміну від поширеної у ті часи думки про причини поразки воєнних кампаній 1709, 1812 та 1941-1942 pp. , які пов'язували з кліматичними та географічними умовами Росії, вчений звертав увагу на етнокультурне середовище та його політичний потенціал. „Простір є не тільки географічне поняття, але й політичне: він включає в себе населення. - відзначав Борис Дмитрович. - Саме справа і полягала в тім, хто зуміє прихилити це населення до себе, хто зуміє змобілізувати ці основні, живі сили простору, далеко більш вирішальні, ніж клімат, віддалення тощо"84. Відтак, одну з основних причин поразки шведів, французів та німців вчений вбачав у неспроможності останніх привернути на свій бік найбільш густонаселені регіони (Балтика, Україна, Білорусь). "Трагедія тих, хто змагався з Росією, -стверджував він, - полягала в тім, що вони не вміли ані оцінити, ані змобілізувати чинників, що від них по суті залежало переборення простору, в той час, як Москва майстерно вела