Декамерон Боккаччо. Проблемы стилевой и смыслового единства, место и роль в становлении и развитии новеллистики

залишається нічого. Складається таке враження, що Боккаччо, взявши "нижчий", простонародний і мовою, і тематикою літературний жанр, прозову новелу, намагається піднести його до рівня високої літератури всіма засобами - в тому числі й мовним оформленням, — наслідуючи найвищі літературні приклади, античну ораторську прозу. Треба, проте, мати на увазі, що риторична стихія дуже міцна і в античних зразках розповідної літератури — досить згадати грецький роман чи того ж таки Апулея. Не скрізь і не завжди риторика доречна в мові героїв "Декамерона". Історики літератури давно вже зазначили, як штучно виглядає, коли, наприклад, у першій оповідці четвертого дня схвильована Гізмонда в трагічній ситуації звертається до батька з довгою промовою, побудованою за всіма приписами ораторського мистецтва. Або, скажімо, в сьомій оповідці восьмого дня бакаляр, заманивши з метою помсти вдову на вежу, стоячи внизу, дорікає їй. Тут, як говорить Весе-ловський, "ритор підказує психологові", письменник "виходить за межі психічного моменту", він "забуває критичне становище своїх героїв", примушуючи їх виголошувати обвинувальні та захисні промови, не минаючи жодного аргументу, дотримуючись усіх норм риторики.

На нинішнього читача від усього цього тхне якоюсь архаїчністю, так само як і від надто докладних описів, від одноманітних повторень у вступах — перед початком і після закінчення кожного дня. Але є на цьому й печать своєрідного стилістичного зачарування.

Я намагався показати, наскільки удосконалив Боккаччо оповідку в порівнянні з своїми попередниками. З примітивно-простої, незграбної розповіді (зразок її наведено вище) попередніх, переважно анонімних, авторів він бере хіба що сюжетну схему. Художнє опрацювання цілком належить йому

В цьому розумінні його справді, не перебільшуючи, можна назвати творцем жанру новели.

Давно вже ввійшло в ужиток протиставлення "Декамерона" Дантовій "Божественній комедії", і найвидатніші історики італійської літератури - де Санктіс, Кардуччі, — охоче повторюють у застосуванні до "Декамерона" формулу "людська комедія". І справді, вся різноманітність людського життя, метушня й мішанина постатей, ситуацій вражає читача "Декамерона". Здається, вперше в світовій літературі такий калейдоскоп життя перейшов перед читачем на сторінках твору. Автор намагається якось-то впорядкувати строкатість своїх картин, групуючи їх більш-менш за змістом: кожен день присвячений оповідкам якоїсь однієї тематики. Основний настрій "Декамерона" — сміх, невтримний, трохи навіть навмисно безтурботний (не забудьмо психологічної основи цих веселощів — це все ж таки своєрідний "бенкет у чуму", певний вихід людей за норми повсякденного поводження). Отже, тому тут стільки оповідок, де життя сприйняте в його комічному аспекті, — веселі витівки, ошуканство, дотепні відповіді, торжество хитрощів і винахідливості — все те, що окремими дрібочками було розсипано в французьких фабльо, в провансальських "новас" чи італійських новелах, все, чим живилися оповідачі та слухачі усних розповідей, — все це хлюпоче й переливається через вінця, сконденсоване в книзі Боккаччо.

Але не бракує тут і оповідок поважного, навіть трагічного змісту, причому цей поважний елемент особливо зростає наприкінці книги.

Істотно відчувається в "Декамероні" й дидактичний, повчальний момент. Всупереч легковажній безтурботності багатьох сюжетів і сам автор, і його герої моралізують, виголошують сентенції, роблять висновки. О. Веселовський, який у своїй книзі розділові про "Декамерон" дав назву "Художні та етичні завдання "Декамерона", цілком слушно підкреслює, що шукання світогляду, невпокійна атмосфера ідейних пошуків

1 2 3 4 5 6

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные