Декамерон Боккаччо. Проблемы стилевой и смыслового единства, место и роль в становлении и развитии новеллистики

знайшла своє відображення і в "Декамероні". І то там, то тут крізь легковажну тканину життя, часом досить вільного, проступає серйозна думка, якщо не розв'язана, то принаймні поставлена поважна проблема. Досить серед інших численних прикладів обрати хоч би знамениті міркування Гізмонди з уже згаданої першої оповідки четвертого дня про те, що не високий рід, не багатство, а особисті якості людини дають право на благородство.

І от тут доречно буде спинитись на одному моменті: кілька оповідок еротичного характеру, досить відвертих, викликали обурення суворих моралістів іще за життя Боккаччо. Це від їх нападів борониться він у вступі до четвертого дня, і саме про цей епізод згадує Петрарка, пишучи своєму другові про його книгу: "Помітив я, що на тебе напали пси. Але ти нагукав на них і відбився ціпком". І в пізніші часи "Декамерон" не раз був об'єктом різноманітних переслідувань. Уже 1497 р. серед стосів книжок, які палили фанатичні прихильники Савонароли, були й твори Боккаччо. Оці "вільні" та ще антидухівницькі мотиви "Декамерона" викликали підозру й неприхильність цензури в усі часи, починаючи від втручання папської курії, що в 1572 р. наказала видати "Декамерон" у відповідно "очищеному" вигляді, і кінчаючи царською цензурою, що 1891—1892 pp. дозволила видати переклад Веселовського лише з великими купюрами, а повністю була надрукована дуже обмежена кількість примірників, так би мовити "для наукових бібліотек"

Та й поза цензурними втручаннями часом іще промайне серед читачів погляд на твір Боккаччо, як на "легке", легковажне, мало не порнографічне читання.

Не Боккаччо винайшов такі сюжети. Те, що є в зразках середньовічної літератури, він переповідає часом з більшою стриманістю, та й то намагається психологічно вмотивувати наявність такої тематики в "Декамероні": пошесть викликала оцей надмірний, трохи конвульсійний вибух життєрадісності, змусила говорити (зокрема дам) таке, чого б вони не сказали й не скажуть у звичайній щоденній ситуації.

Треба ще взяти до уваги й те, що тодішні уявлення про пристойне, про межі дозволеного в розмові не зовсім збігалися з пізнішими, в тому числі й нашими уявленнями. Отже, треба сприйняти цю сторону "Декамерона" як вона є, без зайвого, найчастіше фальшивого, святенницького пуризму та вболівання, але, звичайно, й без зайвих апологій і спроб всіляко захистити й виправдати класика. Зразком тут може бути хоч би позиція акад. Веселовського, який писав: "Я намагався уникнути упередженості, дотримуючись історичного погляду, що вилучає надмірне захоплення й надмірні нарікання, а тим паче оббілювання, часто лицемірне, якого автор "Декамерона" так само не потребує, як і захисників, особливо невмілих".

А спроби і обвинуватити, і, особливо, захистити були, і часом справді недолугі. У Боккаччо вбачали то якусь "здорову еротику", яку треба конче наслідувати, протиставляючи "занепадній", то приписували йому, як винахід, "реабілітацію плоті, продиктовану життєрадісним духом Відродження", ніби ця "плоть" не досить фігурує в середньовічних творах, що були зразками для Боккаччо. А з другого боку — вульгарно-соціологічне обвинувачення, що, мовляв, "сексуальна етика "Декамерона" -це прикритий вишуканими формами світського поводження анархізм, властивий буржуазній інтелігенції в моменти ідеологічних зрушень". Ще й досі часом промайне де-небудь не зовсім зграбна спроба захисту Боккаччо. Згадає, приміром, автор передмови до російського видання "Декамерона" другу оповідку третього дня

1 2 3 4 5 6

Похожие работы

Рефераты

Курсовые

Дипломные