Источники канонического и церковного права
Правом повноважного представництва волі церкви наділена ціла система органів церковної нормотворчості, до якої входять: 1) інститут єпископів (базисна ланка суб’єктів канонічної правотворчості, представники якої можуть створювати нові приписи, змінювати існуючі та проводити офіційну систематизацію канонічних норм у разі наступного потвердження таких дій церковними соборами та сприйняття їх авторитету церковною громадськістю); 2) церковні собори (вищі органи управління у східній християнській церкві) та колегіальні органи церковного управління різних рівнів, церковні організації (юридичні особи, наділені обмеженими делегованими повноваженнями у сфері канонічної нормотворчості, які через власні управлінські органи можуть самостійно вирішувати окремі питання, пов’язані з функціонуванням цих структур); 3) церковна громадськість (її активна участь у процесі канонічної правотворчості є унікальною особливістю релігійних правових систем).
Третім різновидом матеріальних джерел канонічного права є нормотворча воля державної влади. Опосередковано канонічно-правотворча функція органів держави проявляється в тому, що держава, як утворення, наділене суверенною владою в межах власної території, охоплює системою власного правового регулювання всі громадські організації та об’єднання, серед яких є і релігійні організації.
Чільне місце в ієрархії формальних джерел релігійно-правових систем традиційно посідають положення, викладені у священних книгах релігій, на доктрини яких опираються ці системи. Особливе значення для кожного християнського релігійного об’єднання мають приписи священної книги цієї світової релігії – Біблії, яка є по суті збірником багатьох творів, написаних різними авторами та у різні епохи. Саме у Біблії розкрито засади християнського віровчення та культу, подано основні парадигми християнського світогляду
Канонічно-правовий звичай є специфічним різновидом правового звичаю, наділеним значною кількістю видових особливостей, який посідає важливе місце в ієрархії джерел канонічного права. Однією з основних форм існування канонічних звичаїв є церковне передання. Вчені-каноністи практично не займалися питанням визначення поняття канонічно-правового звичаю як такого, натомість, визначаючи дане поняття в цілому. Канонічно-правовий звичай – це канонічний припис, що сформувався внаслідок однотипного повторення певних юридично значимих дій протягом певного часу, який інтегрований суб’єктами канонічної правотворчості до системи діючого релігійного права.
Канонічний звичай для інтеграції у правову систему має відповідати ряду вимог: