Договоры в сфере интеллектуальной собственности

угоди на показання свідків.

Згідно зі ст. 207 ЦК правочин (вживається замість поняття угода) вва­жається вчиненим у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному чи декількох документах, листах, телеграмах, якими обмі­нялися сторони, у тому числі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, елек­тронного чи іншого засобу зв'язку, і якщо він підписаний стороною (сторонами). А поняття договір тим і відрізняється від поняття угода (тепер — правочин), що перший не може бути одностороннім (ст. 202 ЦК).

Можливо, введення в законо­давство такої однобічної угоди як ліцензія була викликана насамперед необхідністю його від­повідності світовій практиці передачі програм­ного забезпечення шляхом видачі однобічних ліцензій, наприклад, ліцензії компанії Microsoft, що не відповідають нашому законодавству в сфері авторського права. Однак ця мета не була досягнута в новому ЦК, оскільки, виходячи зі ст. 1107 ЦК, ліцензія включена у перелік договорів щодо розпорядження правами Інтелек­туальної власності.

Окрім протиріччя у визначенні правової природи ліцензій, у новому ЦК міститься явна колізія у визначенні самого поняття «ліцензія». Так, ст. 1108 ЦК передбачає, що «особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єк­та права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на викорис­тання цього об'єкта в певній обмеженій сфе­рі. . . », а в ст

1109 ЦК зазначено, що «за ліцен­зійним договором одна сторона (ліцензіар) на­дає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на викори­стання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію)». Отже, у ст. 1108 ЦК ліцензія ви­значається як письмове повноваження, а в ст. 1109 — як дозвіл на використання обєктів права інтелектуальної власності. На мій погляд, найбільш правильне друге визна­чення, яке використовується й у міжнародній практиці.

Договір франчайзингу.

Останнім часом, у тому числі й на українському ринку, все більшою популярністю користується такий спосіб поширення бізнесу, як франчайзинг. Під франчайзингом розуміють такий спосіб організації бізнесу, при якому один економічний суб'єкт (франчайзор) передає іншому економічному суб'єкту (франчайзі) право на продаж свого продукту або послуг.

Як правило, договір франчайзингу передбачає надання дозволу на використання товарного знака у комплексі з передачею комерційних і промислових секретів (ноу-хау). Таким чином, з точки зору договірних відносин франчайзор (franchisor) - це компанія, яка надає ліцензію на використання свого товарного знака та ноу-хау, а франчайзі (franchisee) - це компанія, яка отримує допомогу в організації ведення бізнесу і сплачує франчайзору сервісну плату (роялті) за користування товарним знаком, ноу-хау і комерційним досвідом франчайзора. Загалом, предметом договору франчайзингу є продаж франшизи (франчайзингового пакета), під якою розуміється повна бізнес-система, складовими якої є торгові знаки, ноу-хау, навчання та консалтинг тощо.

На практиці винагорода франчайзора визначається у процентах від загальної суми продажів, яка розраховується на підставі звітів франчайзі.

Визначення поняття "франчайзинг" в українському законодавстві немає, у зв'язку з чим можуть виникати певні ускладнення з бухгалтерським і податковим обліком таких операцій. Незважаючи на те що платежі за договором франчайзингу за своїм економічним змістом підпадають під визначення "роялті" (платежі за використання знака на товари і послуги та ноу-хау), доцільно було б у таких договорах зазначати, що франчайзі сплачує франчайзору платежі роялті з детальним визначенням порядку розрахунку

1 2 3 4 5

Похожие работы