Драматургия Ивана Франко

про соціальну справедливість і про те, наскільки складна її взаємодія з патріотичними почуттями. Водночас відчутний спадкоємний зв’язок єднає ці твори зі слов’янським епосом, яким І. Франко захоплювався з юнацьких років (перекладав „Слово про Ігорів похід”, „Зелено гірський рукопис” та „Краледвірський рукопис”). Утвердження єдності народу, що захлинається в крові міжусобних воєн і втрачає здатність протистояти зовнішнім ворогам, звеличення вірності люблячої жінки-слов’янки (Мирослава), осудження владолюбства, що зневажає інтереси рідного народу (Ростислав), і шана тим, хто вузько особисті поривання підкорює потребам рідного краю (Ратибор, Всеволод, Славой), - ці традиційні ідейні тенденції, що склалися ще у письменстві Київської Русі, виявилися визначальними у демократичній літературі ХІХ століття.

  Їх розвивав І. Франко й пізніше у найдовершенішій своїй казці „Сон князя Святослава” (1895 р. ). Романтична умовність цього гостродинамічного твору, як і ідеалізація в ньому позитивних героїв та відсутність напівтонів у зображенні героїв негативних, надають художньої виразності й зображенню соціальних взаємин у Київські Русі. Слова Франка про те, що „Гамлет” не є „історичною трагедією з датської минувшини” і що устами Гамлета Шекспір висловив „стогін власного серця поета”, можна застосувати й до „Сну князя Святослава” – твору, перейнятого політичною тенденційністю, пов’язаного з пекучими проблемами сучасності. Загалом не випадково саме у зв’язку з цією драмою дослідники ведуть мову і про значний внесок Франка у шекспірознавство та справу видання перекладів з Шекспіра, і про вплив Шекспіра, зокрема його трагедій-хронік, на українську історичну драматургію, різні вияви цих впливів. „Шекспірівська” манера зображувати народ – як у масових сценах, так і через окремих, особливо колоритних персонажів – притаманна й драмам „Славой і Хрудош” та „Три князі на один престол”. Але Франко ще й поставив успіхи князів у боротьбі проти чужоземців, та й особисті їхні долі у пряму залежність від їхніх взаємин зі своїм народом.

  У тогочасній галицькій драматургії помітним явищем були п’єси В. Ільницького „Настася” (1864), Г. Якимовича „Роксолана” (1972), Ф. Заревича „Бондарівна” (1872), К. Устияновича „Олег Святославович Овруцький” (1876), та „Ярополк І Святославович, великий князь Київський” (1877). І все ж І

Франко небезпідставно гадав, що „недокладність історичних переказів мусить ставити йому (К. Устияновичу) велику перепону”, а це змушує автора „якнайширше” давати волю фантазії, що й призводить до переважання суб’єктивного начала у творі. І висловлював переконання: „. . . лиш сучасні сюжети можуть поставити його високо в ряді наших писателів. . . ”. Захоплення літописами, багато з яких Франко переклав, боролося в ньому з інтуїтивним відчуттям неповноти інформації, яка у них збереглася; можливо й з цієї причини він надовго відмовився від історичної тематики. Сам же він водночас у стародавніх темах шукав можливості створити „. . . річ, здатну для сцени, а надто таку, при котрій, - писав М. Драгоманову, - би я не мав обридливих драч з цензурами, які мусив переходити з моїми драмами із сучасного життя”. Власний сюжет про київського князя драматург, як підтвердив у цитованому листі 1895 року, вибудував на темі, запозиченій зі старонімецької поеми про легендарні пригоди Карла Великого, яка видавалася йому високопоетичною. (Дослідники гадають, що в основу сюжету п’єси покладено українську казку „Про царя, що ходив красти”). Тут-таки він роз’яснював, що праця над „Сном князя Святослава” була для нього душевним відпочинком: „Я вдачею своєю далеко більше романтик, ніж реаліст. Всі

1 2 3 4 5 6 7