Драматургия Ивана Франко

оточують головних героїв і висловлюють свої оцінки, - п’єса І. Франка „Украдене щастя” видається ближчою до так званої традиційної драматургії. Окрім, хіба, самого фіналу: традиційно то була або загибель головного – позитивного – героя (чи, частіше, героїні), або як компроміс – покарання негативного персонажа представниками влади. Тут же – найбоязкіший з боязких, найбільш затурканий із затурканих, мужик, втративши рештки вікового терпіння, яке, здається, увійшло у кров, - підіймає сокиру на жандарма, помщаючись за приниження.

  Перша назва п’єси була „Жандарм”. Та заборона цензури виявилася й корисною: довелося змінити її; щоправда, змінилося також і дещо істотне у тексті, але ті зміни з часом відпали, а узагальнюючий заголовок, який виражає ідею твору, залишився: „Украдене щастя”. Ясна річ, Микола Задорожний не розуміє, що принизив його не Михайло Гурман – зовсім нещодавно такий самий селянин, а нині жандарм, - як не розуміє й того, що щастя вкрадено не тільки в нього. Своє глибоке розуміння цієї проблеми було в І. Франка, який ще за десять років до створення п’єси опублікував статтю „Жіноча неволя в руських піснях народних”, де розмірковував про безправне становище жінки як наслідок соціальної та економічної нерівності.

  Доля Анни пов’язана з уже відомим сюжетним мотивом: брати дівчини, щоб не ділити з нею батьківську спадщину, одурили її, сказавши, що її коханий загинув на війні, й видали заміж за власного наймита – тихого, сумирного

Конфлікт у п’єсі розгортається в селянському середовищі. Михайло, щоправда, користується своїм становищем жандарма – правами, можливостями; на його характері, манері спілкуватися вже певною мірою відбилася „служба”, та все ж він за сутністю своєю людина того самого соціального стану, лише відірвана від звичного середовища, що й поглиблює, загострює його драму. За його грубістю та безцеремонністю – страшна безодня самотньої душі, колись палкої й щирої, а тепер зкаліченої державною машиною, яка спотворює все навколо, за образом і подобою своєю. І у його коханні до Анни, яке він виставляє напоказ, з’являється щось штучне, воно більше схоже на помсту, а десь і на блазнювання, бо це прекрасне почуття в ньому давно вбите. Тому виникає протистояння не лише між ним і Миколою, а й протиприродня напруженість, що межує з ворожістю, і в його взаєминах з Анною. І от уже й Анні певною мірою передається його жорстокість щодо Миколи – найбеззахиснішого з них, позбавленого не лише любові, а й гідності.

  Найтяжчі муки у цьому „трикутнику” випадають на долю Анни, оскільки вона переживає ще й внутрішній конфлікт, до того ж – подвійний. Один з них явний – між почуттям до Михайла та обов’язком перед чоловіком – Миколою. Чоловікові вона присягала на вірність перед алтарем, а Михайлові – ще раніше приносила сердечну клятву, і виходить, що в її душі зберігається ще й почуття обов’язку перед Михайлом, яке вона тривалий час тамує в собі.

  „Кожен з цих героїв протестує і бореться за своє щастя, на яке він має право, але всі вони самотні в своїй боротьбі, не розуміють того, що помиляються, вбачаючи один в другому свого ворога”. Трагічна розв’язка неминуча, і до неї невідворотно й веде кожен

1 2 3 4 5 6 7