Драматургия Ивана Франко

крок героїв. Та настає вона, зрештою, цілком випадково. І вносить новий нюанс, який ще допомагає нам з’ясувати глибинну сутність кожного з персонажів. Зарубаний Миколою Задорожним Михайло Гурман дякує йому і бере його провину на себе, що розкриває не лише його потаєну добросердечність, а й те, якою мукою було для нього життя. Микола, турбуючись про спокій дружини, намагається пом’якшити її розпач словами, на перший погляд, наївними: „Анно, вспокійся, хіба ти не маєш для кого жити?” Та за ними невимірна етична глухота людини, в якій, здається, цілком атрофована здатність до співстраждання. Ця репліка спонукує перечитати п’єсу заново – і тоді відкривається чимало нюансів, що їх не видно за традиційно налаштованого спрощеного сприйняття твору, тобто, за апріорного співчуття до бідного та ще й рядового члена суспільства – і упередженості до того, хто має хоч якусь владу. Помічаємо, наприклад, що ніхто ніхто ніколи не чув, щоб Микола свівав, помічаємо, що Анна спересердя зве його не як-небудь, а туманом вісімнадцятим, а під кінець п’єси одна з жінок, що гостею була в його хаті, співчутливо каже про нього: „Не много того розуму в бідолахи було, та й той виплив”. Зрештою, настійно привертає до себе увагу розмова його з Михайлом, якому він при чарці бажає „здохнути” і спокійно уточнює: „Думаю, що се було б ліпше і для мене, і для тебе, і для отсеї”, - вказуючи при цьому на Анну. Микола, безперечно, не є тим чоловіком, що міг би поступитися, тим паче – виявити здатність до самопожертви. А безхарактерність, яку він виявляє чи не на кожнім кроці, аж ніяк не заступає позитивних рис.

  Приглядаємося й до того, з яким страхом сприймає Анна звістку про повернення Михайла, з неприхованою ворожістю зустрічає і його самого. „Ти щось задумав? Щось страшне? О, так! Бачу се по твоїх очах! Чула се з твого голосу. .

” – жахається вона і намагається зупинити Михайла-жандарма, що таки замислив позбутися „суперника”. „Звір ти, звір лютий!” – вигукує вона тому, кого й досі кохає, і нам зрозуміло, що вона намагається у такий спосіб угамувати своє серце: „Наостився пожерти нас. . . Але Бог тебе покарає, тяжко покарає!” Михайло у відповідь сміється, хоч і досить дивно: „Ха, ха, ха! Ось гарно: двоє мерців зійшлося, що за життя любилися і по смерти одно за друге не забули, а зійшовшися не мають що ліпшого робити, як сваритися. . . ” Він, здається, не з тих, кого можна непривітністю чи різкістю збентежити. Але у його гіркому жартові є глибокий зміст. Адже не лише про Михайла було пущено чутку, що він давно загинув (і він у попередній сцені трохи налякав Миколу, жартуючи, що „з гробу” прийшов по його душу), а й щодо Анни колись один з її братів-нелюдів сказав йому: „Не буде вона твоя, хоч би ми мали її живцем у могилу закопати”. Грань між життям і смертю виявляється надто тонкою і хисткою. Як і між добром та злом.

  Вчитуючись у твори І. Франка, зокрема у п’єсу „Украдене щастя”, бачимо яскраве відображення душі людини як справдешньої арени боротьби свободи й необхідності, світу духовного і світу природного. Переконуємося, що причинно-наслідкова логіка,

1 2 3 4 5 6 7